Павло Мовчан – Стожарні



Струмує з повітря обличчя забуте,
Розмитий хвилюється глиняний хутір,
І погляд, удивлений в поле хвилясте,
Поволі воложиться, лагідно гасне.
Безмежність давно уже стежить за мною,
Проте не розгледіти за пеленою
Ні сліз, ані згадок, ні навіть думок:
Стоїть над колишнім багаттям димок,
Та в горло уп’явся пустий колосок…
І вище, все вище повзе вустюками –
Знетямившись, крикну: – Ой, світонько-мамо! –
Співають обідню годину півні!
Та рано, ой, рано… чи пізно ж мені?!
Нічого подосі про час я не знаю,
А півень хвилясто і часто співає,
Немов позначає весняне тепло,
Але і в минулім так само було.
І погляд хвилясто снувавсь і тоді,
Проте я печаливсь чомусь, не радів…
Напружую голос, щоб йменням забутим
І простір, і хутір, і пам’ять роздмухать.
З роздертого рота стирчать вустюки,
А замість стожарні чорніють дірки.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Синьоокий малюк ангеля.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Стожарні