Павло Мовчан – При світлі сумління (Цикл)



1.

Не виріс я, а переріс себе ж,
І сам себе щоночі вже лякаюсь,
Бо руйнівна пітьма не знає меж
І камінь міццю в плоть перетікає.
Течу очима – на подушці сіль,
І пальцями струмую та губами…
Наче вода – збираю звідусіль
Паперу клапті і солярки плями.
В цій каламуті тіла і пітьми
Одне не розчинялося – сумління…
Хоч пам’ять на обов’язки розмив,
Проте відчув ганьбу “гріхопадіння”.
Не іншим був, напевне, а чужим,
Адже не мав ні слова, ні обличчя;
Сам у собі вигнанцем довго жив,
Сприймаючи

ганебу за величчя.
Гадаючи, що скресне сон важкий
І ти обмежиш лініями тіла
Єство своє, але тверді віки
Камінням в тебе, крицею вкипіли.

2.

Печалі дим струмує у гайку,
І дим гіркий струмує в моїй долі.
Ну що змінив я на своїм віку?
Кому зігрів я серце захололе?
Собою… І для себе… І в собі…
Обмежував, викреслюючи кола.
І в душу не пускав ні чужий біль,
Ні нарікань, що чулися здовкола.
На чорні гудзі душу застібав,
Щоб зберегти у ній високе світло.
Та звідки чорна узялась журба,
Що в ній живе і щозими, й щоліта?..
Та ще закрався невивідний сум,
Що із очей

струмує чорнувато.
А через серце йде щербатий струм,
Що мою постать крутить та горбатить.

3. У ТАЛІЙ ВОдІ – ВІдБИТОК

По узбіччі шляху – води
Каламутні та сумні;
Відблиск, ніби ніж холодний,
Глибоко стримить в мені.

І не боляче, а глухо
Вигинається метал;
Щоб зламать його, я рухавсь,
Теплим подихом хитав…

Та не витягнуть заскалки,
Що крижиною в мені,
Щербами застряла змалку –
І дуплиться вглибині.

Відчуття, немовби злочин
Учинив: украв? убив?
В темних водах по обоччі
Мій відбиток? Чи журби?

Куте, ламане обличчя
І твердий залізний рот:
Що це – ницість чи величчя?
Брак нахабства та чеснот?

В скаламученій безодні
Видно й ляду крижану –
Ти ж бо поглядом холодним
Зриш у власну глибину.

4. дВА КОЛЬОРИ

Д. Павличку

Поземний сніг ніде не міг упасти,
Мов був приречений леліть із краю в край,
Щоб вибілить журбу та чорні всі напасті
І гостро перекреслить посутенілий гай.
І білі лінії в очах мені співали,
Мінилися прокльони на хвалу.
Знайомі, ідучи, мене не впізнавали;
Коли ж їх зупиняв, то потиск, мов смолу,
Здирали із долонь, тікаючи від мене…
-Гей, зупиніться, ви! – кричав слідком шалено.
Та голос відмінивсь, можливо, став він білим?
А може, став гірким та чистим, наче сіль,
Але мої слова були незрозумілі…
– То блазень, блазе, бла… – йшли шепти звідусіль.
В повітрі в’ялому і звуки мов зів’яли,
І малокровний крик лишався на вустах:
– Я, чуєте, Павло! Мене ви не впізнали!
– Йди, чоловіче, геть! Чого до нас пристав! –
У чорному вікні побачив свій відбиток:
У тілі безліч стріл стриміло снігових…
– де очі, губи де? – Клубок шовкових ниток
Лежав на плечах в мене замість голови.
Позаду ж – сніг брудний, недопалки та фанти,
А з урни дим сотавсь, і сунула юрба.
Поскрипували гальма та бемкали куранти,
І сажа осідала холодна на губах…
І ніби Себастьян, від мук закаменілий,
Я навіть жодним м’язом поворушить не міг,
Бо стріли холоду впивались глибше в тіло
І зуби розтискав прямий сталевий сніг…
І тицяли усі в мій бік, як на потвору,
Яку дотепний скульптор з шамоту сотворив.
І, зойкнувши, збагнув, що в болю білий колір
І сажа порошилась чомусь весь час згори…

5. НА ПЕРЕХОдІ ЧАСУ

Нагірне повітря струмує хвилясто,
Струмує зігрітий уявою зір,
І танучий сніг розповзається маслом,
З обличчя сповза личкуватий папір.
В згасанні сумному була осолода,
Крізь білість зрадливу просвічував бруд…
Але ж пробивалося світло зі споду
Крізь сміття намокле і зваляний грунт.
І камінь вологий, звільнившись від маски,
Мов видихнув глухо: – Скінчилася гра… –
І я зауважив, отямлений вчасно,
Що є сподівання в сумних кольорах:
У дранці набряклій, у сірій жердині,
В набряклій землі, у лускатій корі.
Творилася радість майбутня вже нині,
Чинилася зрада внизу та вгорі.
А зір, відрікаючись білого, прагнув
Насититись снігом, вологим, важким…
Шуміло повітря, і пінилась брага,
І землю пороли глибокі струмки.
Зірвавши з лиця машкару паперову,
Я болем прийнявсь, ніби шкіру іздер.
І простір, сфарбований кольором крові,
Гарячим, болючим ставав відтепер.

6.

Палахкотюче світле тіло
Світилося сліпучо-біло,
І крізь ткання й піски лляні
Пеклося солоно мені.
Та рвався сон, і в чорний розтріск
Просочувались краплі воску,
Просилювавсь тонкий рубок,
У вуха ж засипавсь пісок.
Ой, рутній боже, хто ж поможе
Роздерти лушпу, щоб збагнуть,
Що форма тіла вже порожня,
Що з неї викрапалась ртуть.
А час ні слухом ухопити,
Ні втримать зором ні на мить,
Все тіло цвяхами пробите,
Лише душа палахкотить.
І криж, побитий на суглоби,
В тобі, як прясла у воді.
Слізьми стікає віск жалоби
Та накипає в бороді.
Розіп’ятий на власнім кісті,
Катований життям вві сні,
Ти чув: трави зелене вістря
Ворушиться у глибині.
Чим більше мук, тим більше світла
І ширша тріщина очей;
Віск капає тисячолітній
На пучки, зщеплені ключем.
А полотно лляне, піщане
В пружину збіглось, щоб сповить;
І світло сповиває рани,
Затуплюється гостра мить.

7. РОЗдУМИ

Чи й ти вбираєш так, як з тебе
Висмоктує біжучий час
Те, що ти взяв в землі та в неба?
Чи вдосталь крові напилась
Твоя смоктюча п’явка муки?
Чому те, що було до нас, –
На вічній відстані розлуки?
І не наблизити облич,
В пітьмі дзеркал не розпізнати
Ні пращурів своїх… Хоч клич, не клич…
Бо позостались тільки дати.
Та й то до третього коліна,
А далі – і слідів нема…
Радію – виростає зміна…
А в дзеркалах пітьми – пітьма-а-а…
На перегній… Але ж допоки
Триватиме безглуздий чин?
Та витискай з каміння соки,
Речовину життя – з хвилин!..
З душі любов’ю засвітися,
До сина, матері, сестри…
В свічадо згодом подивися,
Чи не змінились кольори?

8.

При світлі сумління прозоріє світ,
Прозоряться руди, пісок і граніт,
При світлі сумління стає все прозорим,
Прозоряться гори, прозориться корінь,
Прозориться порох і вежі старі,
І видно крізь мури нічні ліхтарі.
При світлі сумління прозоряться стіни,
Тумани прозоряться в полі осіннім,
І кожен знаходить додому свій шлях
При світлі сумління, як з вирію птах.
При світлі сумління душа кришлатіє
І чорна зажура, мов шибка, світліє.
При світлі сумління зникають і тіні,
І прагне польоту душа й вознесіння
При світлі сумління, при світлі сумління…
При світлі сумління і смерть не страшна,
При світлі його немовля засина,
При світлі сумління безглузда війна,
При світлі його – неможлива вона…
І світ перебарвлює біле цвітіння
При світлі сумління, при світлі сумління;
При світлі сумління і горе – не горе,
При світлі сумління людина прозора, –
Всі помисли видно її і чуття,
При світлі сумління світліє життя.
При світлі сумління і слово відверте,
І серце відкрите, любов’ю всещертне.
При світлі сумління кільчиться насіння,
При світлі сумління ясніє любов,
І небо, і землю усю до основ
Проймає незриме глибоке проміння –
При світлі сумління, при світлі сумління…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір опис на тему мій кіт.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – При світлі сумління (Цикл)