Павло Мовчан – Єдиним рухом



Утечище моє, прибіжище, криївко,
Бездомному мені незатишно і гірко, –
Як в полі полину, пожухлій бадилині, –
В дводільній однині від літа і донині.
Темніючи лицем, мов явір на відлигу,
Дивився я на сніг посизілий, мілкий:
Над ним, як в льодохід,
Пливли уламки криги,
Стинаючи з ялин насторчені вершки.
Я голову пригнув, ввібравши глибше в плечі,
І слухав, як летять важкі вітри лелечі,
І пошепки благав: – О, проминайте, хмари,
З-перед очей моїх зникайте, мов примари… –
В промоїнах вгорі просвічували

води,
І відблиски швидкі котились вдалечінь…
А погляд, як і сніг, вологим був зі споду,
Набухлою тяглась позаду чорна тінь…
Вона мене назад щосили відхиляла,
І різала рамена повітряна шлея,
Так наче в новий день уперто не пускала,
Де з кіссям у руках стояла смерть моя.
І прихистку мені ніде, ніде немає,
І брилою сумною в ногах не тінь – тягар,
А з тріщин угорі висотувалась зграя,
І ширилось гучне, непогамовне: – Кар! –
І, впавши долілиць, затулюючи вуха,
Провалювавсь крізь сніг в потужну течію,
І слухав, як несе вода нестримним рухом
В безмежну широчінь, мов тріску, плоть мою.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Задивлюсь у твои зиныци симоненко.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Єдиним рухом