Павло Мовчан – Зупинка
Вже дихають вирієм крила лелечі,
І тінь прохолоди все довше лежить
У тебе в ногах. І згинаються плечі,
Так наче поважчала неба блакить.
В сусідськім дворі відбуяло весілля:
Спориш весь затоптано, вибитий тік,
І жовтий листочок, немов на похмілля,
Кружляє, танцює востаннє за вік.
О часе біжучий, на хвилю спіткнися,
Незримий годинник у серці спини…
На що сподіватись деревам чи листю?
Що коло почнеться нове із весни?
Та півнячий глас полум’яно-окличний
Немов запевняє: все буде як слід.
Щомиті вода прибуває кринична
І міниться в барвах золочений світ.
З-за хмари лляної прорізався промінь,
Ріденьку траву аж до дна просвітив,
І тінь твоя в землю вросла, наче корінь,
Та час хилитнув: ну хутчій відпусти!..
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Погребіння тіні Лиш кучугури тіней синіх Зостались від нічних колон, Вода, розмлоєна ліниво, У берег схлюпувала сон… Тріщав торішніми листками Одудкуватий очерет, Тінь плуталася під ногами І виривалась наперед, Ніби хотіла зупинити Та чорнотою нагадать, Що ніч, неглибоко зарита, Ізнову буде воскресать… І тінь то ямою ставала, То вгору каменем росла, І стишувався крок помалу, Пісок здіймався, […]...
- Павло Мовчан – “Тінь чиста, прагнучи сполуки… “ Тінь чиста, прагнучи сполуки, Летіла, розпростерши руки, Щоб в полі перейнять мене, – В шовковій оболонці звуку – Ядро ж у неї кам’яне… Вона швидка, як світ, широка, – Летіти буде, ще допоки – Не обійду, не розминусь… Коротять відстань квапні кроки – Чи ж неминучий цей союз… Чи сонце зменшилося вдвічі? Чи звузилися, може, […]...
- Павло Мовчан – душа прозориться до дна Ніяковіючи Цвіте жовтенький підбіл. Пахнуть трави. Жовто-зелено, кучеряво Берези повняться. Теплінь… І на прозору волосінь Нанизує хмарини жайвір. Скрипить, розхитана іржаво, При окоренку вербна тінь, Мов скаржиться: така світлінь… Така ясінь! Лункі долоні Тримають склянки сонцеповні, І вінця тануть на губах, І, наче свічка в дзеркалах, Плід світиться в жіночім лоні. І вінця обрію склодув […]...
- Павло Мовчан – На пасовиську Спалахує останнім соком зелень, Так наче хоче очі задобрить Облудним світлом, полиском сталевим, Що іскравіє, міниться щомить. То бризне враз, то нагло відвологне, То пронесе метеликів разок, Аби не чули, як дерева стогнуть, Зронивши з себе ще один листок. Вразливе все, що тіло, що стеблина, І біль один, бо час один на всіх. І мов […]...
- Павло Мовчан – Світання Коли я вийняв із відра Потоплу теплу зірку, Світ вийшов ніби з-під пера, Що скреслило копірку. Коли ж я вдруге до відра Нагнувся, то угледів, Як плавав, мов серед дніпра, Білющо-білий лебідь. І біла тінь була на дні, Немов на тихих пальцях, Аж закортілося мені Спіймати невидальце. Я стис відро, наче горіх, Відчувши твердість ребер, […]...
- Павло Мовчан – Олень і рись Ах, дикий вершник! Стелить груди Нестямний олень по землі. Вже смерть в кривавому вузлі Зв’язала плоть і дух повсталий… А тінь на віття натикалась, І залишалися сліди від мовчазної боротьби На зміщеній порушній площі. На прощу скаче шпарко дух – В очах розщеплений, потух Осінній день, останній глас. Рись оленя так загнуздала (від спини аж […]...
- Павло Мовчан – “Навпроти кого сон цей снився?..” Навпроти кого сон цей снився? Гадюка у кутку сичить, Посеред хати камінь лисий, На ньому тінь сира лежить… В проймі дверей білують цапа, Що лобом вперся у поріг, Кров у залізні ночви капа, А в сіни залітає сніг… Напевне, ти стояв надворі – Тінь проломилась крізь стіну, Що відвологло, наче корінь, Лягла на плаху кам’яну. […]...
- Павло Мовчан – Відлітаюча земля В країні мук, в країні страхородній, В якій лопата – перший інструмент, Де в глину обернувся храм господній І став піском несхибний постамент, – Самітній дух блука в бетонних стінах, Торка панелі – виходу шука… Та все намарне: мурами країна Обнесена, а брами – на замках… І бите шкло посіяне навколо, Аби ступав лиш безтілесний […]...
- Павло Мовчан – Обручі Ущільнюється час до чорноти на небі, – Безвічне проступа у розсипах зірок… Я так віддаленів, мій Господи, від тебе, Що всотувати треба у себе кожен крок. В мені ти був завжди, ніби вода в криниці, Щомиті прибував живлющим джерелом… Та згодом я губив тебе по крапелинці, Спустошувалось тіло поволі, як дупло… І відступився я, і […]...
- Павло Мовчан – “Правобіч гляну та й побачу… “ Правобіч гляну та й побачу, Як тонкосльозо скрипка плаче Над згаслим соняхом в степу І як ступає тінь незряча За скрипалем стопа в стопу. Він, наче дріт, снує жалобу Поміж стернею в три струни, І виснуть хмари крутолобі Над ним, мов круглі валуни. Лівобіч гляну – слизне річка, І в’яжеться вода в вузли, І язь, […]...
- Павло Мовчан – Марія Ти – доле моя у країні живих. І пристання. Знемігся язик мій щомиті тебе покликать: Для ймення твойого я випив повітря останнє, Для з’яви тебе в уяві моїй – вже повіки тремтять… Мов лопнула куля – світ збігся і стиснув довкола… Та, наче мачина, ти ходиш по жилах в мені, Розтулюю губи, холонучи в смолах, […]...
- Павло Мовчан – Традиційне Мов птичий заплідок – жовток утягую у себе. І дух, і сміх, і рух, і крок, І біль твій – в цямри ребер. Краду з очей я світла мить – зашпилюю, мов голку, У своє серце – хай дзвенить, гуляє хай осколком. І непритомна моя плоть, і стислось “я” у крапку Так, наче сотворили її […]...
- Павло Мовчан – Кільця О здичавілий дзвін серед зів’ялих дзвонів! У скроні кров’ю б’єш, як серце на бігу! Чи вигук з губ зірвавсь, чи, може, так холоне Мальована луна кілечком на снігу? Я біг, та не застав… І, біжучи, спізнився: Минуле відійшло… і чути стук коліс. Хоч з колеса часу повипадали шпиці, Та проорався слід через життя навкіс, І […]...
- Павло Мовчан – Єдиним рухом Утечище моє, прибіжище, криївко, Бездомному мені незатишно і гірко, – Як в полі полину, пожухлій бадилині, – В дводільній однині від літа і донині. Темніючи лицем, мов явір на відлигу, Дивився я на сніг посизілий, мілкий: Над ним, як в льодохід, Пливли уламки криги, Стинаючи з ялин насторчені вершки. Я голову пригнув, ввібравши глибше в […]...
- Павло Мовчан – Знаки Німіння снігу, білість воскресальна, І час розтягнутий, мов гумовий, бринить, І підступаються все ближче друзі дальні, І, мов чаїнка в склянці, кожна мить Спливає з денця пам’яті печально. Адже прожито все – без вороття, І каяття нічого не поверне, Бо, мов полова, дні летять, летять: Порожні жмені – вивіялись зерна… Обличчя друзів в дзеркалах снігів […]...
- Павло Мовчан – Вода (“При березі тихім вода пробігала… “) При березі тихім вода пробігала, У діток про літо купальне питала, А дітки, зрожевивши ніжками хвилю, До себе, мов кицьку, її приручили. І бігла вода слідом за дітвою, Фарбуючи барвою все молодою. В очах у дітей джерелів холодок, У землю блакитний просотувавсь крок, А джміль голубий їм стежки волохатив, Усіх ведучи до зеленої хати, Де […]...
- Павло Мовчан – “Вечірня мідь води лункої… “ Вечірня мідь води лункої Повітря плющила тверде, І хвилями мінився колір – На золоте і молоде. І чайка з кратера блакиті Випурхувала камінцем, Повітря тріскалось щомиті І шилось на руці рубцем. Скотились крапельки пташині, Неначе краплі дощові Із роговиці… Світ відлинув, І день сховавсь у рукаві. Слух загострився, наче голка, І раптом тишу проколов, І, […]...
- Павло Мовчан – Гравюри Георгія Якутовича 1. Сутінь фарби розмиває, сполучає з криком тінь І вплітає вовчу зграю в чагарі густим-густі. Ось вони: летять жарини, пропікаючи наскрізь М’якуш зваляної днини: капле в землю талий віск… У роззявлених пащеках свист кругліє, наче шріт, Дише хижо чорна спека, задихається весь світ… І тобі ядушно в хаті – відчиняєш вікна в ніч, Хвилі котяться […]...
- Павло Мовчан – Роздуми Час хутра минув, проступаюча зелень На повсті густішає, ширша щодня, Крильми одкидав перелітний метелик, Немов свою тінь на землі обганяв. Під вигином неба душа прямостійна Навшпиньки стає, аби хмари сягнуть, І вітру степлілого хвиля олійна Лягає на плечі, щоб постать зігнуть. На новому колі, на тім узвороті Не можу збагнути нічого про час: Це грудочка […]...
- Павло Мовчан – Вихід (“Слідком за тобою… “) Слідком за тобою і дзеркало вийшло із рами, І світло втяглося у крапку і зникло – нема… Лиш дихає холод з квадратної ями, Немов у розбите вікно проломилася чорна зима. І знав я, що яма – це межі моєї журоти… Колись осягав я у захваті межі утіх. А нині, а нині – мороз видихаю із […]...
- Павло Мовчан – “Загнуздані… “ Загнуздані Крижасті ясени Дрижать і рвуть гнуздечки вітру. День вкопаний. По щиколотки в землю. Верба, мов день, Обчухрана, ребриста, Прорвалась З-під землі. І вороння, Мов залишки землі, На сухожиллі віт Підстрибує. День вкопаний. І наче вершники міфічні, Стрибає вороння І б’є під боки Обчухрану вербу крильми. Відкинувши кору На верболіз хилкий, Верба буравить небо. І […]...
- Павло Мовчан – За мотивами “Ворона” Едгара По Переінакшив все минуле: Тепер тебе там не було. Був гайворон замість зозулі, Та й то лише з одним крилом. Був степ, напоєний вітрами, І спис, засторчений в блакить,- І нас вже не було між нами, Була якась тривала мить… – Стривай… Але ж було минуле! – Був гайворон… і степ… і спис… То тебе доля, […]...
- Павло Мовчан – Тінь Все глибше входить в землю спека, І ширша подих, що не крок. І пада тінь моя далека По той бік річки на пісок. Угору золото струмує, Донизу темне скло тече. Висока ніч стоїть ошую, Правобіч – гине день з очей… А посередині ти крочиш. Куди не ступиш – в центрі ти; Посеред дня, посеред ночі, […]...
- Павло Мовчан – Єдине Єдиний простір, що на все життя, Єдиний світ, який ти іменуєш; Збігається в єдине почуття Любов і зненавидь, що у тобі нуртують. Кров глибшає, хоч гостроребрий світ Впивається в ростучу оболонку, Збіга сльоза, затягуючи слід, Немов мороз димучу ополонку. Поглиблюється пам’яті кристал, Заламлюючи пройдене минуле, Єдине слово тихне на вустах, Немов бджола, що поверта у […]...
- Павло Мовчан – Шовки Летять шумкі шовки, щоб лагідно сповити Попалені горбки, пощерблене чоло. І пензель золотий відновлює на плитах Затерті імена і вибите число. Та падає листок і закрива століття,- Утворений провал їх миттю поглина. І промінь, наче перст, пронозить верховіття, І кам’яні карби промацує до дна. Зусилля твоїх рук чогось на світі варті? Де камінь родовий, де […]...
- Павло Мовчан – “Водою мед розбавлений в тарілці… “ Водою мед розбавлений в тарілці Ледве жовтів, принаджуючи ос; Листок медвяний хилитавсь на гілці, Мов від біди застерігав когось… Злипалися від солоду повіки, І пучки прилипали до стола, Мов прагнув сам приклеїтись навіки До світлого й прощального тепла. Воно ж, мов тінь, поволі відступало, А його місце смуток посідав, І з болем віддирав ти кожен […]...
- Павло Мовчан – Рудименти пам’яті Підстав аж забагато, щоб радіть: Сріблястий берег, муром небо-море, Та в сплесках хвиль печальну чую мідь І бачу попіл на вітрах прозорих… Ушкоджений, напевне, слух і зір, Пошукуєш в печалях осолоду? – Яка блакить?! Ти їй не вір, не вір, Бо сам сльозам цю воду уподобив… Всередину зіниці обернув, Бо ж боляче на розкіш цю […]...
- Павло Мовчан – диптих 1. Рубці Мене зганьбили – серце аж пече, І гостролезе слово під плече Ввігналось – під лопатку по колодку, І ближче підступились до очей Бетонний стовп і тінь його коротка… І сажею чорнів навколо сніг, І рубцювались порізи доріг Не на снігу, а ніби на зіницях, Бо я очей заплющити не міг І думав, що […]...
- Павло Мовчан – “Від листопаду вседенного… “ Від листопаду вседенного, Від неба надто голубого, Від яблука – така студінь, Що, наче кригу, власну тінь Б’єш закаблуком – і дзвенить… Яка холоне жовта мить! В бадиллі жил, в загуслій крові, В очах – дрімає жар любові, А в голосі – густі меди… Сніги, о доле, відведи! Листки на дзеркалі води Відтінюють глибокий холод […]...
- Павло Мовчан – Віддзеркалення (“Мій відбиток, наче гальку… “) Мій відбиток, наче гальку, дошліфовує вода, І виплутується чайка, бо зелена борода Розпустилась за водою – в ній краснопери живуть. Чорні хмари наді мною – шерхлювать мене почнуть. Всі зазубрини вже знято, вже гладенький, наче скло, Лише губи ще щербаті і пощерблене чоло. Відшліфовано й горлянку – звуки чисті, ніби ртуть. Храмам губи наостанку треба […]...
- Павло Мовчан – “Густіша обрій, сніг синіє… “ Густіша обрій, сніг синіє, Вільшина німо сім’я сіє, Вода тече, немов не вміє, Тонкий торкаючи льодок, І чистий погляд вечоріє Від злагоди і від думок. А крила гонять холодок На ще проріджений гайок, І ледве зримий літачок У небі смужкою синіє. О невимовна ліпота, Зникать в тобі, а не питать: Звідкіль у роті гіркота, Якщо […]...
- Павло Мовчан – На спадку вечора Не віддзеркалює вода Уже ні хмар, ні птахів. І сонце, випавши з гнізда, Вниз покотилось з даху. Перехилились голоси- Аж мур небесний тріснув, Та з тріщин краплями роси Просочувалась пісня… І позліталися давно У вулик звуки й бджоли. А з кухви молоде вино Вже цебенить додолу. В кубельці світла груші сплять, Хоч тонко скло дзенькоче, […]...
- Павло Мовчан – Припадаючи до краплі Обтяжений життям, земною глибиною, Я стежу: ген летить угору голос мій… І лійкуватий день сотає наді мною Мерхляве порохно і бджіл пожовклий рій… Угору – вгору, гей! У небо глибкувате Засотується все, що віджило свій вік, І камінь відліта, розмоклий, наче вата, І образи летять крізь щілини повік. Угору, вгору, вго… – в безодню, у […]...
- Павло Мовчан – “Цей мох – на двох… “ Цей мох – на двох; Куди не глянеш, Стоїть притомний літ Весняний, Хоч до весни – гай-гай!.. колись… З беріз ми соку напились, Все ходим і когось гукаєм, Й відлунок кожен, наче спис, У свої руки заплітаєм. Що нам до того – мох чи пух, Чи ниття те, що в’яжуть птиці, Єднає нам і зір, […]...
- Павло Мовчан – “Прозрівши в любові, із сувертка ночі… “ Прозрівши в любові, із сувертка ночі Читали ми сни нереально-пророчі: Змивала пітьма з нас всі барви й відтінки, Ставало життя, наче чиста сторінка… Вірніше, був луг – ми ховались у травах… Ішли косарі слідкома, ніби лава; І коси, шукаючи нашу криївку, Сичали, вганяючись в чисту сторінку… Ішли косарі, і вузилось коло, Лишалася латочка лугу, навколо […]...
- Павло Мовчан – “Не вимовчать, не висловить, не збути… “ (За мотивами творів О. Блока) Не вимовчать, не висловить, не збути Небесної крізної глибини, І треба стати будяком, щоб вчути, Як м’якне сніг під сонцем весняним. І сизий ліс, відвільглий для відлунку, Утілювався в голос мій і слух, Щоб затягти смолою кожну думку, Щоб думалось і йшлося без керунку, Бо все одно ти вийдеш на […]...
- Павло Мовчан – Відвідини Тут про мій вік все свідчило нещадно: Дуплом – верба, що я її садив, Похилий тин – паліччям недоладдя, А грядка – сухостоєм лободи… – Це ти, Павло? – спитав шкільний товариш.- Як ти змінивсь – насилу упізнав… – Хіба ж це я? де мої злитки жару, Де ті скарби, що все життя збирав? Де […]...
- Павло Мовчан – “Біля очей, на дотик пучки… “ Біля очей, на дотик пучки, На довжину відлуння – ти… Пробач, що я мовчанням мучив, Що тінь, мов каменя, котив. Тікав від тебе і від себе, Себе ошукував, брехав, Не царював, а лише жебрав, Не володів, а тільки брав. І маю за видатки плату, Став тим удаваним, яким Зліпив себе – душа горбата, І запеклися […]...
- Павло Мовчан – Туман На тин натикався туман благуватий І кілля трухляве, мов зуби, хитав Та все наближався щомиті до хати По стежці, яку із давен пам’ятав: Примарний єством, та присутність відчутна, – Він, світ поглинаючи, пам’ять стискав, Наліг він на двері плечем всемогутнім- У дошці зосталось гніздо від сучка… Якась невиразність, розмитість суцільна, Якесь розпадання того, що було, […]...
- Павло Мовчан – Сталість Все в дереві збулось – і формою, і змістом, Тому й смирення в ньому, тому і падолист. А тут що не ковток – повітря скалка – вістрям Занозиться в горлянку, і ріже губи свист. Надміру нам життя на одиницю часу, Бо й латочки землі нам вистачило б тут, Щоб чисто спалахнуть і радісно погаснуть, Не […]...
Твір ким бути чи яким бути.