Павло Мовчан – Відвідини



Тут про мій вік все свідчило нещадно:
Дуплом – верба, що я її садив,
Похилий тин – паліччям недоладдя,
А грядка – сухостоєм лободи…
– Це ти, Павло? – спитав шкільний товариш.-
Як ти змінивсь – насилу упізнав…
– Хіба ж це я? де мої злитки жару,
Де ті скарби, що все життя збирав?
Де легкість рухів у тужавім тілі,
Де блиск очей, де смолянистий чуб?
Є вагота в обличчі спохмурнілім
Та зморшки поперечні біля губ… –
І прикипів до нього я очима,
По ньому бачив, як трудився час;
Повітря шар стояв між нами зримо,
Взаємно віддзеркалюючи нас:
Він мене бачив з власного безмежжя,
І бачив я його з далечини –
З дитячих літ, з підсонячної вежі,
З пронуреної нами глибини.
І хтось згори за нами ніби стежив:
Чи, розминувшись, стрінуться вони?
Бо в цьому часі іншими були ми,
Між нами була й відстань вже не та:
Вона щомиті розповзалась димом,
І зменшувалась зору висота…
І зменшивсь луг, і пагорбок понижчав,
І яма, наче рана, затяглась,
Земля потовщала, чи небо стало ближчим,
Чи інший світ наблизився до нас?
І я сказав: – Ні, це не я, Миколо! –
І кволо відгукнулася луна:
– Немає вас… І вивітрився голос…
Тут позостались тільки імена.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5.00 out of 5)




Чого навчає нас твір маленький принц.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Відвідини
Copyright © Українська література 2020. All Rights Reserved.