Павло Мовчан – Вода (“Впотужнилась вода – уже й не перейнять… “)

Впотужнилась вода – уже й не перейнять,
Припала до землі її важка печать.
І змила кущ лози з мурахом на листку,
Пробігши в безліч ніг раптово по містку…
Опізнені дощі десь нагорі пройшли –
Нам докотив потік лиш піняві вали,
Яких не зупинить, не перейнять веслом,
А тільки стать, як мур, упоперек селом.
Ми бігли слідкома, але потік зникав,
І кожен чув на смак, яка вода швидка,
Яка вона гірка – аж подих забивало…
Потік зникав, зникав, його було нам мало.
Він піну полишив, зламав місток і кладку,
До губ луску пришив, дрібнесеньку – на згадку…
І слух нам огромив, і звабив у дорогу,
І глину простелив під босі наші ноги.
Ішли, ішли, ішли… місили вперто глину,
І на губах несли дзеркальні крапелини,
Бо знали там внизу, де зупинились води,
Проклюнувши сльозу, велике сонце вродить.
І хвиля набіжить, шовково нас огорне
І змиє в одну мить з дитинства плями чорі.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Вода (“Впотужнилась вода – уже й не перейнять… “)