Павло Мовчан – На перевалі осені



Незатишно плоті, обмеженій синім повітрям.
Холонуче слово голову студить і клонить.
Йдеш узбережжям, щоб долю зустріти,
Тільки ж назустріч – листя червоне.
Обрій важкий, наче жорно на шиї.
Стовбур повітря хмари вінчають,
Гострі тернини тінь до паркану пришили
І не пускають…
Марево, видиво, дим розповитий, пам’ять прошита
Дратвою літа. О, як багато нам цього світу:
Не охопити, не приручити, не облюбити:
Жити б і жити…
Дня не стачає…
Криком стікає, болем зіходить тіло зболіле
Від білого світу:

/> Ой забагато навіть блакиті,-
Очі сповиті, ноги підбиті, рук не зігнути…
Сил не стачає…
Видобув із долоні долю, розділив її надвоє,
А сам посередині, як поміж поглядом,
Пролопотів босоніж,
Збив лише куряву, тінь нахромив на промінь
І злетів відлунням попереду каменя,
А вороття немає…
Намалював на обличчі квітку,
Та бджіл не принадив:
Гірко у роті, бо полином захлинувся;
Спить павучок у вусі,
Слух заснувавши дзижчанням,
Вулик душі порожній –
Крил не стачає…
Сліз не стачає для болю,
Солоду – долі – для меду…
Сіль заломила погляд –
Все надовкола біле: ладо, ой леле,
Доле…
Поле безкрає!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Інтертекстуальність в есе джакомо джойс.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – На перевалі осені