Павло Мовчан – На перевалі осені
Незатишно плоті, обмеженій синім повітрям.
Холонуче слово голову студить і клонить.
Йдеш узбережжям, щоб долю зустріти,
Тільки ж назустріч – листя червоне.
Обрій важкий, наче жорно на шиї.
Стовбур повітря хмари вінчають,
Гострі тернини тінь до паркану пришили
І не пускають…
Марево, видиво, дим розповитий, пам’ять прошита
Дратвою літа. О, як багато нам цього світу:
Не охопити, не приручити, не облюбити:
Жити б і жити…
Дня не стачає…
Криком стікає, болем зіходить тіло зболіле
Від білого світу:
Очі сповиті, ноги підбиті, рук не зігнути…
Сил не стачає…
Видобув із долоні долю, розділив її надвоє,
А сам посередині, як поміж поглядом,
Пролопотів босоніж,
Збив лише куряву, тінь нахромив на промінь
І злетів відлунням попереду каменя,
А вороття немає…
Намалював на обличчі квітку,
Та бджіл не принадив:
Гірко у роті, бо полином захлинувся;
Спить павучок у вусі,
Слух заснувавши дзижчанням,
Вулик душі порожній –
Крил не стачає…
Сліз не стачає для болю,
Солоду – долі – для меду…
Сіль заломила погляд –
Все надовкола біле: ладо, ой леле,
Доле…
Поле безкрає!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – По цей бік осені 1. Запевненням, хмільною спіллю Лунає сюркіт від стерні – Яке безмежжя для дозвілля, Які медоточиві дні! Що навіть долі не картаю, Не нарікаю, а живу Попід парканом коло “раю”, В соснову шпарку зазираю, Вже бачу осінь, кропиву… Колеса куряви нагорнуть, Роса остудить, дощ приб’є. Які по цей бік ночі чорні, По цей бік – лишенько […]...
- Павло Мовчан – Вирій Замкнувши простір в чистому обличчі, Ти піднесешся на вершок величчя: Попереду на ширину зітхання Триває густокриле кружеляння. То – лебеді? Чи, може, падолист? Предтечі холоду – ворони – піднялись На висоту, на ту, де звук холоне, Хоча пісні вивержуються з лона. Блакить осипалась, запорошився слух, Струмує промінь поміж хмар, мов пструг, І вище на щабель […]...
- Павло Мовчан – Пізньої осені Понад водою птах стеливсь, Понад водою голубою Ширяв уже пожухлий лист І застив літо сам собою. Вода засмучена була, Бо скаламучена дощами; В ній мокло білих два крила, Що небо зменшили над нами. Відбитий прохолодний день Дививсь на вимиті обличчя, Не віднаходячи ніде Слідів минулого величчя. Погнуті списи комишу, І хвиля, здрібнена на скалки, І […]...
- Павло Мовчан – “Посланче осені, день многодарний… “ Посланче осені, день многодарний, З просині дивишся поглядом карим: В річці глибокій світиться свічка, В нурти відкривши браму відвічну. Там у глибинах нижу кілечка – Голка вогненна у безконеччя; Там ледве й видко золота злитки… Стиснувши міцно голосу нитку, Глибше пронурюй скло захололе, Входь і пронизуй коло за колом. Ввійдеш в початки, в крапку джерельну, […]...
- Павло Мовчан – “Біля очей, на дотик пучки… “ Біля очей, на дотик пучки, На довжину відлуння – ти… Пробач, що я мовчанням мучив, Що тінь, мов каменя, котив. Тікав від тебе і від себе, Себе ошукував, брехав, Не царював, а лише жебрав, Не володів, а тільки брав. І маю за видатки плату, Став тим удаваним, яким Зліпив себе – душа горбата, І запеклися […]...
- Павло Мовчан – Зупинка Вже дихають вирієм крила лелечі, І тінь прохолоди все довше лежить У тебе в ногах. І згинаються плечі, Так наче поважчала неба блакить. В сусідськім дворі відбуяло весілля: Спориш весь затоптано, вибитий тік, І жовтий листочок, немов на похмілля, Кружляє, танцює востаннє за вік. О часе біжучий, на хвилю спіткнися, Незримий годинник у серці спини… […]...
- Павло Мовчан – Тінь Все глибше входить в землю спека, І ширша подих, що не крок. І пада тінь моя далека По той бік річки на пісок. Угору золото струмує, Донизу темне скло тече. Висока ніч стоїть ошую, Правобіч – гине день з очей… А посередині ти крочиш. Куди не ступиш – в центрі ти; Посеред дня, посеред ночі, […]...
- Павло Мовчан – Зір (З циклу “Відлуння війни”) Зір не привласнює – голубить, Зір випромінює тепло, І, багатіючи від згуби, Не ділить на добро та зло Ні обширів земних, ні неба, Вбираючи лиш те у себе, Що навіть світ переросло: Батьків обличчя, день розлуки, Пожежу, шибениці тінь, В горшку общипаного крука, Прибиті руки на хресті. Та ширше зору, вище […]...
- Павло Мовчан – “Тінь чиста, прагнучи сполуки… “ Тінь чиста, прагнучи сполуки, Летіла, розпростерши руки, Щоб в полі перейнять мене, – В шовковій оболонці звуку – Ядро ж у неї кам’яне… Вона швидка, як світ, широка, – Летіти буде, ще допоки – Не обійду, не розминусь… Коротять відстань квапні кроки – Чи ж неминучий цей союз… Чи сонце зменшилося вдвічі? Чи звузилися, може, […]...
- Павло Мовчан – Світлотінь Обличчям віддзеркалюючи хмари, Стояла ти, і свічки недогарок В руці світивсь – і капав парафін, І безшелесно простирадла стін До тебе нахилялись, щоб сповить… Повіки затремтіли, і в цю мить Прорвалось небо, і в його проломі Угледіла обличчя вже знайоме: Там була ти, а тут лише відбиток, Що зітканий із кровоносних ниток, Посмикував руками, очі […]...
- Павло Мовчан – “Що попереду жде нас?..” Що попереду жде нас? Попереду жде… Чи не те, що й позаду? Гнізда в кронах горять, як лампади, Зеленіє вода, Від тепла зеленіє вона чи від часу? І в джерела впада, розділившись на струмені, масло, І жене протитічно до витоків сила потоку, Тисне сила земна, підіймаючи стовбуром соки. Підіймається вгору минуле і думку галузить, І […]...
- Павло Мовчан – “З нікуди в нікуди ніщо у нічого… “ З нікуди в нікуди ніщо у нічого Тече, заникає, зника за порогом Чотири стіни, сторін світу чотири – Не визначить меж усесвітнього ширу. З усього поздмухано ймення, як порох: Лише оболонки зринають угору. А тут, на землі, позлипались безликі Дерева, пташки, ручаї без’язикі; І треба усе, розщепивши, обмежить І винести слово з німої пожежі – […]...
- Павло Мовчан – “Я берег побачив на спаді туману… “ Я берег побачив на спаді туману, Зозулю почув, що кувала свій жаль, Відчув, як поволеньки літечко тане, Збагнув, як поволі снується печаль. Я поклик почув, що впотужнивсь відлунням: – О любий, о серце болюче моє… – І слух облягало мовчання отруйне, А погук той серце колов гострієм. Я постать угледів на хвилі туману, На зрості […]...
- Павло Мовчан – Мандрівник Цвьохкі, розхильчасті, щоденні Сюди приходили вітри, Де трухнув стовп і птах нужденний Дививсь засмучено згори… Як сох мотуз, сіріла стріха, Як жовкла кістка на току, Як замість шибки чорний віхоть Застряв у горлі скрізняку… Нудьга невивітрена нипа, Чалапа по долівці дух, І раптом дерев’яним скрипом Навпіл розколюється слух… Злітає птах, стовп пада плазом, Мов корок, […]...
- Павло Мовчан – Ревнощі Мур саморослий непомітно Загнався високо в блакить, Аби закрити сонце літнє І нас навіки порізнить… За ним зосталися дерева… Попереду ж – чорнів гудрон… Труба гриміла металева, І сум… мов після похорон… Подумав: “де ти?” Раптом голос: – для сущих місця тут нема… – Самотньо… Ні душі навколо… І що не крок – пітьма, пітьма… […]...
- Павло Мовчан – Звертання до реп’яха Відволого, сизо, біло Підступавсь похмурий ліс, І стирчали в полі стріли, Ніби смерть гуляла скрізь… Та на цій сталевій ниві Уцілілі реп’яхи Підіймалися щасливо Бадилиняччям сухим. Але вище них звелася Гордоросла бугила – У якому вона часі Коронована була? Обминули коси, стріли, Посуш, пошесть вогняна… Й ми з тобою уціліли – В горлі зірвана струна… […]...
- Павло Мовчан – “… Нема вороття… І там над водою… “ … Нема вороття… І там над водою Зоставив відбиток зі шкірою свій, Колеса ж забрали дорогу з собою, Згорнулася курява в жовтий сувій… І листя згорнулось, зосталась солома, І котиться слідом відлуння клубок… У згадках затримать не вдасться нікому, Бо википів образ окропом з думок. І падає камінь в згвалтовану воду – І бризкає дзеркало […]...
- Павло Мовчан – “Ця тиша – наче плач дитячий серед ночі… “ Ця тиша, – наче плач дитячий серед ночі: Спалахує, горить, підчорнена вогнем, І лускається скло – хтось голосно регоче, Упавши, замовка – створіння кам’яне… І болісно мовчить принишкло, наче пташка, Цей згусток блазнувань чи отверділий сміх… Тобі пониклий дух звести, мов камінь, важко, А вигукнуть “Спасіть!” в пробоїну – не міг… Мовчить людський словник… мовчать […]...
- Павло Мовчан – “Мене цієї ночі вмерло так багато… “ Мене цієї ночі вмерло так багато, Так, ніби мову я раптово втратив, Забув усі імення та слова, А на обличчі виросла трава. Мені приснилось те, що було явним: Ти була з іншим у моєму травні, Ім’ям чужим ти кликала мене, І дерево дзвеніло крижане, І сипавсь іній замість пелюсток, І видно було хід твоїх думок: […]...
- Павло Мовчан – Погребіння тіні Лиш кучугури тіней синіх Зостались від нічних колон, Вода, розмлоєна ліниво, У берег схлюпувала сон… Тріщав торішніми листками Одудкуватий очерет, Тінь плуталася під ногами І виривалась наперед, Ніби хотіла зупинити Та чорнотою нагадать, Що ніч, неглибоко зарита, Ізнову буде воскресать… І тінь то ямою ставала, То вгору каменем росла, І стишувався крок помалу, Пісок здіймався, […]...
- Павло Мовчан – “Упрозтяж полотно… Стоять сніги високі… “ Упрозтяж полотно… Стоять сніги високі… Цей колір доброти благовістив нам спокій, І далеч об’явилась жаданим відкриттям, Що й прочитати можна приховане життя. Не зовнішньо-позірне, а те, що за лицем, Написане по сріблу молочним олівцем. Немає літер – жести, і струми почуттів, І неділимі звуки ув оболонках слів… У достеменній мові епітетів нема, Бо слово краде […]...
- Павло Мовчан – Гірка Марія Вертаю у себе, як річка з розливу, Прискоривши в руслі життя течію. А був же широким… А був же й щасливим, Коли відчував всю безмежність свою… Ніхто не спиняє мене, не гукає – Ні ясен, ні шпиль, а ні ти на шпилі, Лиш слово високе приховує камінь Та чистий пісок закипа в джерелі. Волочиться слідом […]...
- Павло Мовчан – З поеми “Збруцький ідол” Вітри велеможні, безликі владущі Провіюють душі – летять шкаралущі: Чи біла полова, чи просто сніжок – Крізь сита-решета очей та думок. Крізь отвір в повітрі й мене проштовхнули; З тривалості стрімко лечу у минуле: Ліси і байраки, річки самородні, джерела, безодні, Яруги, ярочки, левади, гайочки, переярки, балки, Струмки та струмочки… Краплиночки… точки… Ось розчинилася земля […]...
- Павло Мовчан – Піднесення Обличчя небом налилось. Під пахвами – повітря струм. Спадають капці з ніг – і ось лечу: несе мене самум. Пух тополиний… Пух кульбаб… Пташині пера – кружеляють… Лечу, бо чує владний ваб душа, що об’єму немає… Квадратні шиферні дахи, подаленілий небосхил, Безверха і глуха дзвіниця – З віч витікають, як живиця… Бо непотрібна форма там, […]...
- Павло Мовчан – В Кижах Між ребрами брусованої хати Росте трава, у вікнах дуплуватих Сидять коти, і жевріють ледь-ледь, Димлять гноти, наповнюючи вщерть Самотністю присадкувате житло, Де палахкоче дзеркальце, як бритва… Назад нема, немає вороття, З минулим розминається життя, І, прихиливши вухо до стіни, Почути можна голос нутряний; Від доторку озветься деревина, – Гуде, як вулик, трухла порожнина. А двері, […]...
- Павло Мовчан – “Я лугом йду – назустріч вітер віє… “ Я лугом йду – назустріч вітер віє, Вбирає тіло всю його широкість, І грудка серця, звітрившись, маліє І тяжчає у грудях з кожним кроком. І все, що увійшло було у мене, Все вивіялось подувом скаженим… Найперша ти розкрила вітру руки, Так ніби вік жила в мені з принуки, І радісно відлинула в далінь, Штовхаючи попереду […]...
- Павло Мовчан – дубовий листок на снігу Залатано пам’ять, мов драну сорочку, Сніги зарівняли всі дати-рубці, І, ніби люстерко, торішній листочок Ти міцно затис у своїм кулаці. А в ньому окрайчик весни віддзеркаливсь, Осколок води та небесна блакить, І скрапують з шиї вишневі коралі, А поруч рука чоловіча тремтить. А крику ж немає – його вже не чути, Бо вийшов за межі […]...
- Павло Мовчан – Стовпи А що ж в минулому? Що там? Безклопітно чи можна жити? Якщо нам зраджують літа, А пам’ять, як вода несита. Навіщо прагнуть новизни? Щоб те приспати, це затерти? Раптово круто озирнись, Побачиш порожнечу сперту… Але ж, але ж… і дуб звідтіль, І гори, і скупа криниця – В ній не вода ряхтить, а сіль І […]...
- Павло Мовчан – Малюнок в Софіївському соборі У воді віддзеркалений косить косар: Тне воду золочена криця – Лягає покосом не хвиля, а жар, Літає не ворон – жар-птиця. А золота в небі! Ще більше в воді, Горять свіжо хмари відлиті. І світ, мов горнило, де й ти змолодів, І книга життя не відкрита… Високий, ставний і обличчям – святий, Натхненний, і німб […]...
- Павло Мовчан – Валун Насльозило, навіяло – шаром ропи затягло… День, неначе віяло, склався у смужку – як не було. В промінь протягу збилося, струмом потужним пішло. Листя променем зшилося у широке крило… Хата наче на свято – немає кутків, І півні дзвінкороті викрикують двійко заучених слів: “Миром, світлосте!” – з яблуні, з молодого вершка… Перемішані, зв’ялені: тут плоди, […]...
- Павло Мовчан – “За солодом у роті часто… “ За солодом у роті часто Ятриться гостро гіркота, Зі світлом ходить тінь довгаста – Знімає полум’я з гнота. Позмінно: надбаність – утрата, Постійний борг, мінливий ти… Скупий на слово, хоч багатий На правду – аби борг сплатить. Бо взяв ти стільки у Вітчизни, Так спрагло пив з її джерел, Що позичку і борг свій визнай. […]...
- Павло Мовчан – Кільця О здичавілий дзвін серед зів’ялих дзвонів! У скроні кров’ю б’єш, як серце на бігу! Чи вигук з губ зірвавсь, чи, може, так холоне Мальована луна кілечком на снігу? Я біг, та не застав… І, біжучи, спізнився: Минуле відійшло… і чути стук коліс. Хоч з колеса часу повипадали шпиці, Та проорався слід через життя навкіс, І […]...
- Павло Мовчан – Єднає нас вода Повні змісту джерельного вкляклі дерева і сизі сніги Ніздрюваті, Від яснющої чіткості мружусь – зіниці болять. Як же витримать світ? (Бо для мене його забагато, Для дзеркальних дерев рук не стане, аби обійнять). Як же бути мені, якщо в світлі прозори Входить промінь, а я в промінь входжу стеблом? Певна річ, розчиняємось ми для майбутніх […]...
- Павло Мовчан – По льоду (за мотивами народної пісні) По льоду, по льоду Свою долю поведу. Доле моя швидкоткана, Під тобою крига тане… Жовта тріщина біжить, Щоб заткати білу нить. Луб’янії личаки Ковзають уздовж ріки. Перейду, переведу Свою долю молоду. Бо на тому боці, доле, Полотняне тчеться поле, Тчеться поле полотняне – Ще й волошка вишивана… Та нагострений струмок Тне підошви що не крок… […]...
- Павло Мовчан – Єдиним рухом Утечище моє, прибіжище, криївко, Бездомному мені незатишно і гірко, – Як в полі полину, пожухлій бадилині, – В дводільній однині від літа і донині. Темніючи лицем, мов явір на відлигу, Дивився я на сніг посизілий, мілкий: Над ним, як в льодохід, Пливли уламки криги, Стинаючи з ялин насторчені вершки. Я голову пригнув, ввібравши глибше в […]...
- Павло Мовчан – Невідомий художник XVII ст (З циклу “Музейні експонати”) Вороття блудного сина Зменшилось поле, і ліс підступився далекий, Ніби хтось вибрав з повітря блакить, Мерхне в сокири крило, як в лелеки, – Спурхує вгору вона, але не летить. Настіж прочинено чорні дерева – З пам’яті лісу виструмує дух: Зубри і тури, мамонти древні В поле пливуть, проминаючи слух. В колі […]...
- Павло Мовчан – На латці – латка (З циклу “Відлуння війни”) І випив простір голос твій – Тепер шукай себе самого: Хоч видихайсь, хоч занімій, Одна надія лиш – на кого? Подесьбіч – муром житній лан, Ошую – золота пшениця. Попереду – росте бур’ян, Позаду – грона криці… Невже з тобою це було? А ти – чи був собою? Промита пам’ять, наче […]...
- Павло Мовчан – Спогад про війну Спраглі очі відкривають день. Зелений простір і вервечка птахів, А попереду білий метелик стелі. Брате! Сьогоднішній вітер приніс пам’ять про тебе – З якого поля? Водить мати по грядці скруху: Щось не сходить пісок вже тридцяту весну… Золотий молочай Гріє стежку далеку, Спучнявіла вода у відрі по вінця – А тебе немає! Лиш побрижена шибка […]...
- Павло Мовчан – “І вітер ламкий, наче крига, кришився… “ І вітер ламкий, наче крига, кришився, Зникало з блакиті пташок клинописся, На біле біліше лягало, мов тінь, Кришилася крейда на полотні – На білій стіні писалось обличчя, Писався життєпис вапном мальовничо, Вчорашнє вставало на повен свій зріст, І вчинки писались на ньому навкіс. Писалось весьдення священним писанням, Срібліла дзеркально сторінка остання: На неї хтось дихав, […]...
- Павло Мовчан – “У воду мінливу задивлений, в плинне… “ У воду мінливу задивлений, в плинне У струм безупинний, в якім розчинивсь, Нарешті збагнувши, що ти – крапелина, Яка щохвилини струмує кудись… І спільно з тобою в єдинім потоці І верби пливуть, і пташки, й очерет; Відбився весь світ у біжучому оці, І ти сам струмуєш назад та вперед. Назад – до початків, вперед – […]...
Інтертекстуальність в есе джакомо джойс.