Павло Мовчан – “Я берег побачив на спаді туману… “



Я берег побачив на спаді туману,
Зозулю почув, що кувала свій жаль,
Відчув, як поволеньки літечко тане,
Збагнув, як поволі снується печаль.
Я поклик почув, що впотужнивсь відлунням:
– О любий, о серце болюче моє… –
І слух облягало мовчання отруйне,
А погук той серце колов гострієм.
Я постать угледів на хвилі туману,
На зрості повільнім вона пропливла.
Червоні вуста на лиці полотнянім
Зшивала легка бугилова стріла.
Зозуля сиділа в руці безголоса,
Жадливо розкривши розлущений дзюб.
Світились свічадом розпущені коси,
Відбивши обличчя того, хто їй люб.
І я упізнав, і раптово сахнувся,
І в очі розверзті туману хапнув,
Та поклик, відлунням вернувшись, у вусі
Залізним осколком перетинку тнув.
І я затуливсь, та злетіла зозуля
З руки, що простерта до мене була,
І гострим крилом по очах різонула,
І бризнуло світло ураз з-під крила.
І спалахом пам’яті, голосом крові
Минуле життя освітилось на мить.
Дві пташки, дві сизі, обі однакові,
Як крапля у крап, одна в одну летить.
І берег побачив – і лівий, і правий,
І тріщину довгу між ними вузьку,
А з неї бліді вибивалися трави:
Тонесенька смужка на морі піску.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5.00 out of 5)




Видгук балада пол соняшнык.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Я берег побачив на спаді туману… “
Copyright © Українська література 2020. All Rights Reserved.