Павло Мовчан – Подільність

Related posts:

1. Павло Мовчан – Зір (З циклу “Відлуння війни”) Зір не привласнює – голубить, Зір випромінює тепло, І, багатіючи від згуби, Не ділить на добро та зло Ні обширів земних, ні неба, Вбираючи лиш те у себе, Що навіть світ переросло: Батьків обличчя, день розлуки, Пожежу, шибениці тінь, В горшку общипаного крука, Прибиті руки на хресті. Та ширше зору, вище […]...
2. Павло Мовчан – Віддалення Віддаленіла так від мене, Що обезтебіли і сни. Мов тютюну стебло зелене, Вуста мені обзеленив. Так гірко язиком торкатись Твого імення, світку мій, Вуста поламані, щербаті, А в горлі – мов холоне лій. – Ко-ха-но-лу-но – ло-не – ли-не… – І серцевину обмина. Вуглинночорно, холодинно – Суцільна сіль, стіна скляна… І озираюся – позаду Вуста […]...
3. Павло Мовчан – Надмірна світлість Надмірна світлість вже така далека, Що можна лиш уявою сягнуть. Крильми виказує спалахнутий лелека Неблизь небесну і криничну путь. Безсмертник при вустах тримає промінь, Ворсинки світла переносить джміль… Надміру світла в срібному розломі: Громадиться вгороі небесна сіль… Кущ сяйва палахкоче при дорозі, А з нього пташка іскрою зліта, Та підійти до нього не в спромозі […]...
4. Павло Мовчан – “Скільки вод стоїть між нами… “ Скільки вод стоїть між нами, Поміж нами стільки днів… І танцює чорний камінь, Наче гайвір, в борозні. Вже опахчені хлібами Поцвяховані степи. Борозна така між нами, Що її не заступить. Серп уп’явся у повітря, Розпанахавши блакить, Із розрізу гостре світло Бузиново цебенить. Світло б’є і крізь долоні, І крізь шрами тут і там. Образ твій, […]...
5. Павло Мовчан – “Серед зрячих снігів я і сам прозріваю… “ Серед зрячих снігів я і сам прозріваю: Розступилися стіни, і світло аж рне, Іскряне, водяне, витікаюче з раю, Обмива не крижин плитку, а мене. Метушня відійшла, а свідомість, мов рана, Затяглась, що нема ані згадки-рубця: Відійшло все – гай-гай! – аж на обрії тане, Ніби шлях розмотався не з того кінця. Чи то ж змалився […]...
6. Павло Мовчан – Заглиблення Чи від води, а чи від неба Так тягне холодом хмарин, Що глибше входить сам у себе, Аж чути скрип тугих пружин. І риби скид розводить кола, Аж шкіру брижать дрижаки, І мов клеймом довічним холод Листками випіка дірки. І чути, як ятряться рани Вже на щоках і на чолі, І тліє тіло дерев’яне, Димлять […]...
7. Павло Мовчан – Вощане щастя Життя нам щастя обіцяло… Воно ж, мов усмішка швидка, Торкнувшись губ, мигцем розтало, Стекло по битих черепках. Але ж… листочок тополиний, І гіркуватий сік трави, І в пучках скорена стеблина, І дух ширястий жаливи – Є складниками того щастя, Якого не помітив ти, Бо зір навиклий до контрастів, Язик – до слади й гіркоти… Не […]...
8. Павло Мовчан – Вуста Ці випиті вуста, – мовчанням, а чи люттю? – Засохли, наче знак про повінь, на лиці, Приховують в собі провістя на майбутнє, Щоб виректи її, як радість бубонці. Ці спалені вуста жагою чи печаллю, Надмухавши на стіл кіптюги, сажі шар, Шепочуть дивне щось мовчальними ночами, Не розібрати що, бо палить мене жар. То змовницьки мовчать, […]...
9. Павло Мовчан – Піднесення Обличчя небом налилось. Під пахвами – повітря струм. Спадають капці з ніг – і ось лечу: несе мене самум. Пух тополиний… Пух кульбаб… Пташині пера – кружеляють… Лечу, бо чує владний ваб душа, що об’єму немає… Квадратні шиферні дахи, подаленілий небосхил, Безверха і глуха дзвіниця – З віч витікають, як живиця… Бо непотрібна форма там, […]...
10. Павло Мовчан – Евакуація Був день, що ні змісту йому, ані форми, Зрівнялась з землею розбита платформа, І потяг розмивчатий парою жбухав, Колеса гриміли об рейки над вухом. На обшир дощу розбухало все тіло, І чути було, як у нього вганяли Важкі вухналі, прибиваючи шпали. Блукаючи плач, перебарвлений в біле, Притулку шукав у вустах спорожнілих, І пахла, як завше, […]...
11. Павло Мовчан – “Щось не збагну, чи поле стало меншим… “ Щось не збагну, чи поле стало меншим, Чи ліс далекий ближче підступивсь? Чи я не той! І вже отак не вперше: Ступаю вгору – падаю униз. Навикле око змін не помічає: Все той же ліс і лінія снігів, І небо – те ж. Але мотив печалі На бадилині вимерзлій бринів. Коловся лід, і тріщина тоненька […]...
12. Павло Мовчан – Взаємне віддзеркалення Тебе я всюди, світло, бачив Летючим, ніжним та гарячим. У шибку ночі лунко стукав, Порізавши об неї руки. Ти ж, розгубивши пір’я біле, Від мене далі відлетіло. І обернулося на віск Те пір’я, що в долонях ніс. Ти ж залетіло так далеко, Що тільки й чути гострий клекіт. Та загубився навіть слід, І став прісним […]...
13. Павло Мовчан – З циклу “Перевтілення” 1. Струмуючий далекий часу гук Крізь оболонку вапняну кулясту Просочується – шовкопрядний звук Надійно тчеться, щоб тобі не впасти. Єднальна мить – снувальне волокно На кокон навивається сріблясто, У сповитку душа дріма давно І лет їй сниться широко, зірчасто. Крило прозоре розвиває шовк, Виборсується голос із тороччя, Між напівсфер, між білих лушпайок Лунає слово, сповнене […]...
14. Павло Мовчан – Колискова Озираюся: день стертий з пам’яті… Чисто… І стискається тіло, і нуриться в ніч. Страх мов шашіль в тобі. Голос стиснувсь. Випрядається певність, світло котиться пріч. І нема опертя: вовківня та провали, Западаєш в пітьму… А чи виринеш? Ні! І по щілинах тонко ворушаться жала – Чути дотики їхні скупі, крижані. Лише слух тебе й в’яже […]...
15. Павло Мовчан – “В тобі освячений, сполучений любов’ю… “ В тобі освячений, сполучений любов’ю, Та ще продовжений іменням, тихослов’ям… Щока в щоку – глибокі дзеркала, Поміж якими сонечко пала… Не розімкнути волокнистий час, Який помноживсь на любов до нас. І простору пругкому під руками Ставати необхідно тільки нами. Стужавіти йому на жмуток вати, Нам шовк блакитний легко видихати І сповивать, мов кокон, в сповиток […]...
16. Павло Мовчан – З дитинства День риштований шелестом лісу – Підіймаєшся вгору, аж очі холонуть, І рука розгортає єдвабну завісу, Навивається шовк на долоню. Як все видно: ясна на осонні Жінка зв’язує тіні у жмут. І лежать валунами розмлоєні коні, Утопившись в траві і позбувшися пут. А ген там, попід гай, де з тонких соломинок Дітлахи видихають блакитниць синиць, Річка […]...
17. Павло Мовчан – Тяжіння Приручений вітер слухняно зі мною ішов через степ, Куйовдив волосся уже не густе І слід замітав – лишався хвилястий пісок, – Лише б не запікся важкий, переходжений крок. Розмлоєна пахла земля глибиною, І час розкривався, мов скойок долоні, Аби показати на хвильку перлину зернини І визначить сенс прожитої кожної днини. І щоб повернутись назад, де […]...
18. Павло Мовчан – Липнева ніч Клейка липнева ніч. І темрява липуча, І куряви сувій солодкістю набряк. І світло із вікна брудне, ніби онуча, Ворушиться, напнувшись опукло на будяк. А там, де отвір в ніч, де джерелує лампа, Немає ні душі. Та світло не зника. Та чути за вікном – незримий хтось чалапа, Забуте щось шукає, ворожить по кутках… Тут не […]...
19. Павло Мовчан – Пам’яті композитора Якуба Мунка АВТОРА “ТАНГО СМЕРТІ”, ЯКИЙ ЗАГИНУВ У ЯНІВСЬКОМУ КОНЦТАБОРІ Волохатий звук гобоя Ходить вперто за тобою, Та не тане віск у вухах, Хоч труба жарінням жбуха. Крок вимірює хвилини, В землю втоптує вуглини, Хилитається між стін, Як вагадло – гостра тінь… Не відтвориш, не повториш І не витрубиш той крик, Що запікся згустком крові, Припечатавши язик. […]...
20. Павло Мовчан – “Вуста, переповнені подихом, мовкнуть… “ Вуста, переповнені подихом, мовкнуть, Бо сонячна нитка пронизує бік, І кров витискає зіржавілу голку, Що ходить по жилах цілісінький вік. Снується та нитка від вчора до нині, Прожив непомітно її довжину, І кров нанизав по одненькій краплині На сонячну нитку, немов на струну. При дверях твоїх уляглися колеса, Якими обміряв життя широчінь, І пройдені простори, […]...
21. Павло Мовчан – до життя Прихилля серця, мови любота, – З твоєї ласки шовк – ніжніше дихать, Я маю все, і навіть гіркота, Щоб смак не втратить, підмішалась стиха. Є в мене все: вода, в солянці сіль, І хліб в спідушці на листку латаття, І день, що йде поволі звідусіль, Аби його любов’ю привітати. Та є ще ти – безмежна […]...
22. Павло Мовчан – “Промкнулося світло і впало на світле – ясне… “ Промкнулося світло і впало на світле – ясне, А зверху осоння яріло зелене; Зітхання злетіло, засвічене днем, Немовби душа відлетіла від мене. Цей день промине… По рожевих снігах Хуртована сутінь відхлине, І скупо зав’яжеться в синіх очах Прозорим прозора перлина… Невже випробовує нас ліпота Малиновим небом, снігами, Аби не ставала глуха чорнота Попереду нас і […]...
23. Павло Мовчан – “Біля очей, на дотик пучки… “ Біля очей, на дотик пучки, На довжину відлуння – ти… Пробач, що я мовчанням мучив, Що тінь, мов каменя, котив. Тікав від тебе і від себе, Себе ошукував, брехав, Не царював, а лише жебрав, Не володів, а тільки брав. І маю за видатки плату, Став тим удаваним, яким Зліпив себе – душа горбата, І запеклися […]...
24. Павло Мовчан – За світляним колом Я кликав, та кого? Я плакав безпричинно: З’являвся то вогонь, То холод біло-синій… Хоч розрослася ти На ширину уяви, Але із пустоти З’являвся сміх лукавий… Вуста – то тут, то там – Спалахували й гасли… То жару пекота, То снігу білі пасма… Все вигадка, все – сон, І плач був нереальним: Піски, Тутанхамон І спертий […]...
25. Павло Мовчан – “день риштований шелестом лісу… “ День риштований шелестом лісу – Підіймаєшся вгору, аж очі холонуть, І рука розгортає єдвабну завісу, Навивається шовк на долоню. Як все видно: ясна на осонні, Жінка зв’язує тіні у жмут. І лежать валунами розмлоєні коні, Утопившись в траві і звільнившись од пут. А ген там, попід гай, де з тонких соломинок Дітваки видихають блакитних синиць, […]...
26. Павло Мовчан – “Твоє персидське око, мов графіт… “ Твоє персидське око, мов графіт, Розлінувало вицвілий вже світ. Від краплі меду враз задухмяніло, Наче стільник, моє вощане тіло. Лик проступив нерукотворний… Спаса На полотні повітря, на стіні, Немов бджола, на дні густого часу Заворушився спогад у мені. І спільним подихом задихали легені, А погляд твій занурювавсь у мене Колючим світлом, звуком дротяним, Пришпилюючи щільно […]...
27. Павло Мовчан – Перевтілення 1. Струмуючий, далекий часу гук Крізь оболонку вапнясту кулясту Просочується – шовкопрядний звук Надійно тчеться, щоб тобі не впасти. Єднальна мить – снувальне волокно На кокон навивається сріблясто, У сповитку душа дріма давно, І лет їй сниться широко, зірчасто. Крило прозоре розвиває шовк, Виборсується голос із тороччя, Між напівсфер, між білих лушпайок Лунає слово, сповнене […]...
28. Павло Мовчан – “Березо, мальована сіллю по шибці… “ Березо, мальована сіллю по шибці, В тобі лише очі і можуть гніздиться. Вершечком співка, марев’яно-прозора, Ти, ніби сорочку, іскинула кору – Вона біля стовбура зібгана тінню, І думка з мовчання, неначе з одіння, Звільнилась – лунка, прощавальна і гостра, Прошила навиліт посріблений простір. Ще тіло похмільне від любощів ночі, І світяться плечі твої непороччям, А […]...
29. Павло Мовчан – Межі Зіпнувсь на пагорб – крутогляд широколано простелявся, І жайвір літо звістував – на мідяну струну низався. Рука спроквола тінь несла, коли поля благословляла І вруна гладила густі хвилясто-ніжно, п’ятипало… Блакитним опадом небес повільно світло струмувало, І простір згорнутий воскрес, зламавши крижані кристали. Німій і подих затамуй, щоб захват не схлюпнути, Щоб вариво зелених фарб не […]...
30. Павло Мовчан – Зустріч Чому ти, пташино, тривожишся дарма? Ось зараз я рушу і тінь потягну. Збігають, мов креда з стіни, усі фарби З очей, і чути тривогу лише голосну. Не скоїлось ще, та лихо вже чути, О, як розминутися, пташечко, з ним? Хоч світло іще, але крадеться сутінь, Вогню ще не видно – гірчавіє дим. Хоч прузлик пряде […]...
31. Павло Мовчан – “Голос, наче пожухлий листок… “ Голос, наче пожухлий листок, Кружеляючи, впав на лужок, А за ним, а за ним в дві руки Навперейми біжать дітваки. Безголосий біжить вороний Уздовж стежки, баскої струни. А за ним – то не порох, а дим, Біг його – молодий, молодим… Навздогони за тим втікачем Вибігає сльоза із очей, І простерта рука доганя Розтривожену квітку […]...
32. Павло Мовчан – Втеча Бралось за північ. Вулиця спала. Листя, розтерте на порох, куріло. Світло в вітрині хололо, мов смалець, Глянув – наозирці шибка летіла. Разом зі свистом голос знайомий: – Втечею долю не ошукати!.. Стане сліпим шлях твій додому, Душу ж розшарпає ніч сучкувата… – Шибкою зранена сутінь рожева Ніби хотіла втечу засвідчить. Гостро кололися білі дерева Віттям, […]...
33. Павло Мовчан – “Про зяючі дні непрожиті… “ Про зяючі дні непрожиті, Про дні дуплуваті На спогад лишилися Кім’яхи вати. Проціджуєш подих крізь неї, Згортаєш, мов іграшки, дати: Чужі ювілеї, Свої марнотратні утрати, Безглузді ідеї… І тішишся думкою – Все надолужити зможеш. Ще рік… нехай два, І ти порожнечу На іншу – таку ж Перемножиш....
34. Павло Мовчан – Край плеса Темні пасмуги вітру рябили ріку І до берега йшли – очерет хилитався, І ритмічно, як подих, на рівнім піску І твій час, і ти сам відбивався… Одночасно він ймення чиєсь розсипав І піску нагортав у бляшанку. А на тебе дивилася річка сліпа, Ніби чула твою лихоманку. Прохолонув і світ, і підсинена кров, І двобічно листки […]...
35. Павло Мовчан – “Я берег побачив на спаді туману… “ Я берег побачив на спаді туману, Зозулю почув, що кувала свій жаль, Відчув, як поволеньки літечко тане, Збагнув, як поволі снується печаль. Я поклик почув, що впотужнивсь відлунням: – О любий, о серце болюче моє… – І слух облягало мовчання отруйне, А погук той серце колов гострієм. Я постать угледів на хвилі туману, На зрості […]...
36. Павло Мовчан – Житло Навчились думать – ну про що? – Утупившись у шибку. Сотає вітер білий шовк, Морозяную нитку. А в кожнім дереві – дупло Очима тліє дрібно; Та раптом дятлове крило Розпорошилось срібно… А наше житло – то є ми – Воно луна, то нишкне, Похрускує собі кістьми, До протягів навикле. В суглобах житла – тіла ритм, […]...
37. Павло Мовчан – Т. Г. Шевченко перед пам’ятником Миколі І Важкий лютневий лід, в якому тріснув човен, Синіє грань води, що імені збулась, І зерна вільхові із білої полови Насіялись у зморшках гранітного чола… Насіялось й в рукав, що аж судомить руки, Наперсники надів мороз на кожен перст, І холод видиха луска рясного бруку, Що плутано проліг із норду і на вест… Скриплять кобильчаки важкими […]...
38. Павло Мовчан – Туман На тин натикався туман благуватий І кілля трухляве, мов зуби, хитав Та все наближався щомиті до хати По стежці, яку із давен пам’ятав: Примарний єством, та присутність відчутна, – Він, світ поглинаючи, пам’ять стискав, Наліг він на двері плечем всемогутнім- У дошці зосталось гніздо від сучка… Якась невиразність, розмитість суцільна, Якесь розпадання того, що було, […]...
39. Павло Мовчан – день листопаду Ой одлинь, одлинь, хвилинна гіркота: Та ж солод роздають по крапельці із річки, І хилиться листком гречаний запах свічки До уст тобі, до ніг, де порох вироста. Де шовк трави? Навіщо тут німиця Дрібненько зацвіла, мов кропива глуха, Й почата вздовж дощу півколом ораниця Навіщо швидко так від млості засиха? Насінням сон-трави у мене жмені […]...
40. Павло Мовчан – Осіннє рівнодення За ніч вродив звичайний камінь І, поторкаючи руками, Гадав: на гніт чи на поріг? Та за іржавими трибками, Що швидко крутяться віками, Нічого угадать не міг. Ця ніч була не рівна дневі. На веретена вересневі Навірчувалась срібна нить, Трибки крутились металеві, І їх незмога зупинить. Бо прялась, віднімалась зелень І додавалась чорнота, А з верб […]...