Павло Мовчан – Полювання
Дні втрат і віднаходин,
Дні сонячних думок,
Де сміх, як бризки глоду
Серед пустих гілок.
Та й голова на скрузі
Болить від денноти;
Мисливський зір в натузі
Не годен осягти
Ні спотику козулі,
Ні зламаних стеблин,
Ані польоту кулі,
Що пущено вдогін.
Твій пес затято гляне
У той темнавий бік,
Бо ж дике око в’яне –
Хрип лине звіддалік.
Йому все аби гони
До крапельки снаги,
Щоб жмут пахкої вовни
Добуть хоча б з ноги.
А я зірвав рушницю,
Щоб відступився гнів,
І стрілю лист, як птицю,
Що падає долів.
Розлізлась на волокна
Конопляна луна –
Хтось поряд гостро зойкнув…
А-а… Тиша набіжна.
І листя облетіле
Хрущить усе, хрущить,
І пес як знавіснілий
Все гавка у блакить.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – “Покрай хвилі йду. Спиняюся… “ Покрай хвилі йду. Спинюся. І пливу, пливу, пливу… Дрізд кубельце мостить в вусі, Смиче із-під ніг траву. Вимиває землю хвиля По піщинці – ти ж стоїш, Не пусті її зусилля, Бо землі лишилось ківш… Ти ж, задивлений у воду, Все пливеш, пливеш, пливеш, Мов без короня і роду, Мов тобі немає меж… Десь і чаєчка […]...
- Павло Мовчан – Чорнотроп Здригнулася струна від променя тонкого, Зневажений від всіх сніг ще білів як міг, І колесо дзвінке мережило дорогу, Якою вовни жмут в чотири лапи біг. А-а-а… Світлість на лиці від дерева гінкого, І мед на язиці від слова молодого. Під чоботом зело пробилось ворушке, Щоб швидше я ступав, бо нині все швидке. Кораблик рветься з […]...
- Павло Мовчан – Приростання Сніг скам’янів і розцаривсь по небу свавільно – Спробуй з-під нього хоча б бадилинку добуть… Біла сорочка пристала до тіла так щільно, З шкурою треба здирати, аби розстебнуть. І на ходу прикипають до снігу підошви, З тілом доводиться їх – що не крок – відривать. Плями червоні згодом затрусить пороша, Але на тілі буде довічна […]...
- Павло Мовчан – далеке-дитяче Вогнем смичка обпалено горшки, В затишку срібному цвіркун снує кубельце, На конях синіх ручі дітваки До ставу йдуть – брязкотить відерце. Вишнева спіль на глиняній стіні, Химерна тінь – то сутінь на коні. А стукіт кутий! – в сіно загрібайся Або очима в небо розростайся. Солодкі губи, бо солодкий страх Веде до згуби під відкритий […]...
- Павло Глазовий – Небезпечне полювання – Може, підем на охоту В неділю, Іване? – Ні, на зайця полювати, То діло погане. Якби піти на вовчиська Чи на кабаняку, Щоб набратися самому Страху-переляку. – Ти зі мною наберешся Страху без вовчиська. Це ж я торік на охоті Підстрелив Ониська....
- Павло Мовчан – Станси 1. Ще досить простору між сосон зсутенілих І тиші гострої, щоб зранить сонне тіло. Ще неба досить, щоб його зчорнить, Ще так далеко та осудна мить, Що все тобі здається геть можливим: Минеться сум, і будеш ти щасливим, Запахне м’ята, чебрик зацвіте, І ти перо ще знайдеш золоте… 2. Крайнебо тут під самою стопою, І […]...
- Павло Мовчан – З дитинства День риштований шелестом лісу – Підіймаєшся вгору, аж очі холонуть, І рука розгортає єдвабну завісу, Навивається шовк на долоню. Як все видно: ясна на осонні Жінка зв’язує тіні у жмут. І лежать валунами розмлоєні коні, Утопившись в траві і позбувшися пут. А ген там, попід гай, де з тонких соломинок Дітлахи видихають блакитниць синиць, Річка […]...
- Павло Мовчан – “Настане хвиля переселень… “ Настане хвиля переселень, Коли вживусь в стебло трави, Коли цвіркун зведе оселю В дуплі пустої голови. А може, в горлі ластів’ячім Розпорошусь, як круглий звук; В житті миттєвому – неначе Проміння, що торкнулось рук. Волосся всякне, мов коріння, В жагучий, всеприймучий грунт І прокільчиться в небо рівно Шаблюк зеленолезих жмут. Злетить метелик замість слова У […]...
- Павло Мовчан – “день риштований шелестом лісу… “ День риштований шелестом лісу – Підіймаєшся вгору, аж очі холонуть, І рука розгортає єдвабну завісу, Навивається шовк на долоню. Як все видно: ясна на осонні, Жінка зв’язує тіні у жмут. І лежать валунами розмлоєні коні, Утопившись в траві і звільнившись од пут. А ген там, попід гай, де з тонких соломинок Дітваки видихають блакитних синиць, […]...
- Павло Мовчан – Скарби Збирачу просторів безглуздий, Ти все, що бачив, те і брав: Від ваготи аж ноги грузли, Зір захлинавсь від різних барв. Зібрав доволі – може, досить? Пора оглянути скарби. Дивись: там жар, де була просинь, Де смоль – там паділ голубий. Не зберегти тобі, збирачу, Ні барв, ні обрисів, ні рис, Бо світ існує без означень […]...
- Павло Мовчан – “Мов на наріжнику святині… “ Мов на наріжнику святині, Стояв нетямкуватий сніг На камені – чекав хвилини, Щоб впасти сатані до ніг. Його ніхто вже не підтрима, Крил не підставить, не зведе – Бо падають фортечні зими, А мої судини незримо Всотали відвологий день… І, перехнябившись, над шляхом, Хилюсь… ще хвиля – упаду, Літає замість птахи бляха І розтинає плоть […]...
- Павло Мовчан – За картиною Едварда Мунка “Крик” Причаєна сама в собі, Вода тамується і глибне; А там, де пройми голубів Стримлять стеблини непохибно. В розривах хмар така блакить, Що, мов забувши про тяжіння, Твоя душа летить, летить… Як в ірій пташка поосіння. І плоть, розмита на вітрах, Стеблом хитається безлистим,- Її пройма смертельний страх, Бо поклик обернувся свистом. І віддзеркалення страшне Ти […]...
- Павло Мовчан – “Кропив’яним серпом, джерельною водою… “ Кропив’яним серпом, джерельною водою Мізинчика урізав – закапала роса, І голосом, поділеним надвоє, Гукнув тебе, як вітром написав. Хоча б, хоча б півзвуку чи відлуння, Хоча б, хоча б півкраплі співчуття… Розвіявсь голос, німота отруйна Затруює до глибини життя. До губ приклавши пучечку-сопілку, Росу спиваю, дмухаю, поглянь: Тремтить тоненька яблунева гілка – Здригається душа від […]...
- Павло Мовчан – “На відстані думок, на один скид повіки… “ На відстані думок, на один скид повіки, Любове ти моя, вербова, лугова… Послухай, ллється шкло – то півень кукуріка, І хата крейдяна за співом відплива. Там пучками лози благословлялись води, Що вийшли з берегів на безмір весняну, Аби, сягнувши вуст, нам присмак осолоди Лишить і нагадать про часу глибину. Коротить віддаль дим, що мовчки йде […]...
- Павло Мовчан – Припадаючи до краплі Обтяжений життям, земною глибиною, Я стежу: ген летить угору голос мій… І лійкуватий день сотає наді мною Мерхляве порохно і бджіл пожовклий рій… Угору – вгору, гей! У небо глибкувате Засотується все, що віджило свій вік, І камінь відліта, розмоклий, наче вата, І образи летять крізь щілини повік. Угору, вгору, вго… – в безодню, у […]...
- Павло Мовчан – “дорого, доріженько з отчого краю… “ Дорого, доріженько з отчого краю, Завіяна снігом, що й сліду немає… Торохнеш бідою, зведешся стовпом, Зітхнеш під п’ятою скрипучим мостом. Домівко далека в улогах снігів, Де дим, як лелека, що в леті зчорнів, Зронивши пір’їну, летить у світи, – І гони прожиті вінчають хрести… Віддалений долею, безліччю днів, Не дим і не голос, а спогад […]...
- Павло Мовчан – “Глибова течія котить холод донизу, донизу… “ Глибова течія котить холод донизу, донизу, Теплі води стоять десь далеко, далеко, далеко, І жовтець посвятився у жмут пересохлого хмизу, Наче висохла пам’ять – про спеку, про спеку… В сто обіймиць вітри – перелетом усе, перелетом – Поторкають листки і ворушать сивини, сивини, Бо ж до плину ріки ти зів’ялим волоссям причетен, Глибова течія холодніша […]...
- Павло Мовчан – Сходження Слідком за хмарами зарухались і гори, Засіяні пташиними кістьми, І захитався глибочезний корінь – Твердь схилитнулась і здригнулись ми… Камінчик випорснув із-під ноги зрадливо, І ти раптово втратив опертя, Втичкались пучки в камінь, наче в гриву, А тіло прагло повного злиття З масивом цим, що дихав пружно й спечно, – Аж під грудьми вгиналося тепло, […]...
- Павло Мовчан – Впізнавання вогню Шумить вода на перекаті… Чиєсь обличчя при багатті, Мов маска мідяна, блищить, І лиже пломінь язикатий Суху вільшину – та тріщить… Я з відстані тихенько грівся, Долоні в той бік простягав. Вогонь на ноги раптом звівся І хилитнувся, мов впізнав. Це він лизав і стріху, й сволок, Лелеці крила обпалив. Це він у віск впечатав […]...
- Павло Мовчан – Попід Боюсь повіки розімкнуть, Бо мене очі зрадять… Багно, калюжі, каламуть… Розковзяна осіння путь Попід колгоспним садом… А далі звивіз та гробки І глинище розмокле, Де допотопні черепки, Ніби листки пожовклі… Вдовина хата… стріха… мох… Дощі побілку змили… Пускає киби хижий лох Дню в посинілі жили… Так, час – це те, чого нема; Це – натяки, […]...
- Павло Мовчан – “Не барвиться, перецвіта… “ Не барвиться, перецвіта Навкружниця у колір диму, І накривають хатній дах Дерева крилами прудкими. І місять листя, наче глину, Бо чути: ноги шелестять, І на березову бантину Саджають діти каченят. Глибшає річищем ріка Під повстю сизого туману, І в житла спокій затіка Дрімотою – безперестанно…...
- Павло Глазовий – Зозуля Злий, сердитий з полювання повернувся зять. Теща зразу ж причепилась і давай пилять: – де ти ходиш, де ти бродиш, хочу знати я! Є у тебе жінка, діти? В тебе є сім’я? Як субота – за рушницю і побрів у ліс… – Зять надувся: – Причепилась, взяв би тебе біс. – Це мене? – жахнулась […]...
- Павло Мовчан – Розорана могила 1. Пилок часу ліщина трусить на перелоги голубі, Я загублюся, віднайдуся, як ніж в руці, Сам у собі. Але, шукаючи, я втрачу те, що невтраченим вважав Та неубутним, так неначе об вітер притупив ножа… І погляд каменя не вріже, пилок спаде, Збіжить блакить, Ніч висходиться, як на дріжжах, пітьма Бродильна зашумить. На дні її себе […]...
- Павло Мовчан – “Наповнивсь сумир’ям, стлумивши жадання… “ Наповнивсь сумир’ям, стлумивши жадання, Побачив крізь полум’я обрій востаннє: Він синьою ниткою хутко горів, І пустка творилась внизу та вгорі, І шлях западався у землю, як рів. Та жайвір ще стверджував небо крильми, Хоча на одній площині були ми, Немовби дві цятки на чистім папері, І спільні – у землю – мальовані двері… І плямами […]...
- Павло Мовчан – Памірські крутосхили Муміну Каноату Ми їхали, і повозок рипучий Котився сам, вирівнюючи кручі; І скріплювана подихами вісь Захоплено крутилася навкіс… А з-під коліс, із-під юрливих жорен, Мов борошно, виборсувався порох, Сідаючи на скроні та на плечі Одноманіттям жовтої пустечі; Порожній посуд глухо торохтів, Потовщуваний мимоволі мливом, І прилипали до затвердлих стіп Шляхи, якими прокотились зливи. Яка нам […]...
- Павло Мовчан – На узвороті, або криниця Іллі Турчиновського Турчиновський Ілля Михайлович (30. VII. 1695 – р. см. невід.) – один з представників мандрівних Дяків. Народився в с. Березині (тепер Переяслав-Хмельницького Р-ну) в родині сотника… З 1710 р. мандрував По Україні й Білорусії: був учителем, дяком, Писарем, співаком, регентом, священиком… “ УРЕ, т. 15. 1. Сьогодні ліс такий високий, як ніколи, І легко так […]...
- Герасим’юк Василь – Білими волічками Білими волічками Ноги твої обів’ю, Чорними волічками Волосся твоє зав’ю, Червоними волічками Обів’ю твій стан, А зелені покладу на брови, А сині покладу на вії, А груди твої і руки Знову білими обів’ю, Найбілішими волічками. А потім із горищ усіх Позношу усі волічки І тебе обвивати буду, Щоб ти була в кожному килимі, На кожній […]...
- Павло Мовчан – “Не додалось, не віднялось з роками… “ Не додалось, не віднялось з роками – Обтяжилось… Слух став тугішим, а очі вужчими. Дорогу ловлять ноги, Рука сполохана шукає патерицю, Щоб передать своє тремтіння їй, А ти шукаєш слово, Щоб все побачене, почуте, пережите Ним висловить.. Кому? Далекій пам’яті, що все попереду І слухає впівуха… Стіні, розбитій мисці, стільцю розсохлому, Капосній мусі, що порошить […]...
- Павло Мовчан – Невідомий художник XVII ст (З циклу “Музейні експонати”) Вороття блудного сина Зменшилось поле, і ліс підступився далекий, Ніби хтось вибрав з повітря блакить, Мерхне в сокири крило, як в лелеки, – Спурхує вгору вона, але не летить. Настіж прочинено чорні дерева – З пам’яті лісу виструмує дух: Зубри і тури, мамонти древні В поле пливуть, проминаючи слух. В колі […]...
- Павло Мовчан – Холодна тиша вечорова Виснажується день, Забарвлюється тиша, Крізь глицю швидко дише – Колише павука В розірваній мережці, І полум’я зника В зотлілій головешці. Взялося холодком Скуйовджене волосся, Відлуння обідком Скотилось в безголосся. На ширину очей Слух розгортавсь крилато, І страх з глухим мечем В кущах ставав на чати. Втопивши ноги в мох, Затамувавши подих, Я виникав, як бог, […]...
- Павло Мовчан – Передосіннє Щербиться, лункішає капіж, Прояснена просвічує калина, І що не крапля – пада срібний гріш, І що не слово – з гілки ягодина… Дозріло все, наповнилось ущерть, Вода в губах ледь-ледве не схлюпнеться… Завершується літа круговерть, Ось-ось і холод біло усміхнеться. Твердіша, в бильця вглибившись, рука, Стиска промиті часом волокнини, В суглобах цвяхів млявість виника, Підступна […]...
- Павло Мовчан – Метушливці Не знайти чого шукали В лусковинні віддзеркалень: Д е с ь, як висохла роса, Щ о с ь, як звук у небесах, І к о л и с ь, як в мові слово. ВСЕ – раптово однакове: Ти, вона, воно, вони, Незнайомі і знайомі – П’ятипалі свистуни. Перетлили стільки всього, Стерли стільки вже взуття, Загострили […]...
- Павло Мовчан – Слово блаженного Прохора з глибини серця Изсыпану же бывшу попелу, и ту Абие преложися в соль. Києво-Печерський патерик З лободи роблю хліб і лебедником звуся, Обертаю і попіл мирянам на сіль, І до неба мій погляд обернений в скрусі, Покликаю, всевишній, тебе звідусіль: – Ізласкався над нами, убогими духом і тілом: Що та воля, вона неспроможна життя обійнять!.. Плоть стареча зібгалась, […]...
- Павло Мовчан – Шлях Шлях розкиса на голотечі, Мов хоче кроки розчахнуть, Намулом осідає вечір, І згущується каламуть. В глевкій грязюці слід зникає – Позаду дощова стіна; І ти, немов вигнанець з гаю, Все тонеш, не знаходиш дна… А на обоччі розчепіривсь У розпачі терновий кущ, Бо світ навколо сірим-сірий… І став твій погляд невидющ… Чи, може, очі призвичаїв […]...
- Павло Мовчан – Гравюри Георгія Якутовича 1. Сутінь фарби розмиває, сполучає з криком тінь І вплітає вовчу зграю в чагарі густим-густі. Ось вони: летять жарини, пропікаючи наскрізь М’якуш зваляної днини: капле в землю талий віск… У роззявлених пащеках свист кругліє, наче шріт, Дише хижо чорна спека, задихається весь світ… І тобі ядушно в хаті – відчиняєш вікна в ніч, Хвилі котяться […]...
- Павло Мовчан – “Не розмежовані вітрами… “ Не розмежовані вітрами, Сплелись дерева понад нами. Дрімотно голуб туркотів В гущавині на самоті, І соломинки золоті Ламались в’яло під ногами. Криничні погуки зозуль Кропились у блакить півкуль І щось забуте воскрешали, Розмиті риси проступали Крізь набігаючу сльозу: Ягня чи янгол – не впізнали, Бо крила застили зозуль. Самоозвучені ущерть, Самоошукані собою, Ми полишали власну […]...
- Павло Мовчан – Голос серця Упізнаєш мене вві сні І видихаєш:- Мій коханий!..- Та всюди люди мовчазні Хитають скрушно:- Вона п’яна… – Як порошинку, на руках Несу тебе й боюся вітру, І замість тіні – хилитка Лоскоче ноги пляма світла. – Любове, – шепочу, – збудись, Бо люди подовкола… – І камінь падає униз, Кругом – безмежне поле. Мов порошина, […]...
- Павло Мовчан – Зірка Зоре моя вечірняя, Зійди над горою. Т. Г. Шевченко Розмита на бистрі Зіяла, наче рана, А скинув очі – угорі, В промінні тонкотканім Краплина, крапелька тремтить І, проклювавши небо, На пошуки душі летить До тебе лиш, до тебе… Зоре моя, житино, В нічної птахи на крилі Гориш ти, як жарина. Коли вона тебе зняла, Куди […]...
- Павло Мовчан – Нічний гість (Балада) З губ знявши усміх, мов каблучку, Він без потайності сказав, Що вчора селезнем літав, Та хтось в крило йому улучив – Бо раптом рану показав… Та ще додав, що він – криниця, Та хтось прийшов води напиться І джерело замурував… – Нутро замкнуло крові краплю… – При сухорукому багатті Криниця пригадалась раптом, З якої води […]...
- Павло Мовчан – “Спогади викреслив, імені зрікся… “ Спогади викреслив, імені зрікся… Не впізнавай мене – це вже не я… Наче образу, забув я весь вік свій. І не пристане вдруге ім’я… Не спопелію, Боже, я вдруге, Трепетом тільки на клич озовусь. Стелиться в ноги сонячна смуга, – З неї зійти на обоччя боюсь. Бо наблукався уже манівцями, В сутінках вдосталь наспотикавсь, Не […]...
В чому полягає сімейне щастя ляльковий дім.