Павло Мовчан – Памірські крутосхили


Муміну Каноату

Ми їхали, і повозок рипучий
Котився сам, вирівнюючи кручі;
І скріплювана подихами вісь
Захоплено крутилася навкіс…
А з-під коліс, із-під юрливих жорен,
Мов борошно, виборсувався порох,
Сідаючи на скроні та на плечі
Одноманіттям жовтої пустечі;
Порожній посуд глухо торохтів,
Потовщуваний мимоволі мливом,
І прилипали до затвердлих стіп
Шляхи, якими прокотились зливи.
Яка нам грань покладена в єстві,
Що вигуки виваблює поволі,
І де межа для мандрівничих стін,
Чому нас вічно вабить видноколо?
І материнська на ходу рука
Розважує повітря по легенях:
Тремтять долоні – кисень протіка,
Окислюючи простір у зелене.
Хоча б, хоча б… не товщали шляхи
І не злітали ободи зітерті,
То б вивіз повоз на найвищий схил,
Де можна захлинутись від безсмертя.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Шопен вірш.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Памірські крутосхили