Павло Мовчан – Стара газета

1.

Цей газетний портрет не страшний, а смішний:
Можна плюнуть на нього і стиснути в жменю.
Взяв тирана за горло – щосили здушив –
Вирвавсь зойк із грудей – та у мене, у мене…

Мов розшилася рана – жар серце пропік,
На долоні моїй відпечатавсь відбиток,
І дивився крізь пальці страшний чоловік,
Крізь забуті літа, що в метали відлиті.

Чорна фарба газетна навіки впеклась
В роговицю мою, в мою шкіру…
Не минув, а запікся рубцем чорний час –
Проступа він зсередини гостро й допіру…

2.

Френч з’явивсь і кашкет золотий на кону.
Стали чоботи нижче лампасів.
– Ти… ти – кат, – я із залу гукнув
І, затнувшись, заклякнув у страсі…
Стали чоботи прямо на груди мені,
А кашкет козирком вперся в горло…
Між кашкетом та френчем провали страшні,
Не обличчя, а дірка пречорна…
Бо по рисці його розібрали усі,
Розібрали на мармур, на гіпс та на бронзу.
Світло сиплеться в очі пекуче, мов сіль,
Я ж мовчанням язик приморозив.
Витискається слово з легеней: – Ан-тракт!
Рвуть підошви з грудей моїх шкіру,
А з газетної шпальти вдивляється кат
У розтоптану нову офіру.
Хочу очі заплющить, щоб не бачить біду,
Та крізь пальці струмує відбиток,
І пожовклу газету на груди кладуть:
Ой і шпальти ж важкі, наче плити.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Хутірна поезія куліша.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Стара газета