Павло Мовчан – “І день навстежень, і очі – розкриті на безмір… “
І день навстежень, і очі –
Розкриті на безмір…
Були ж ми, були, ой, як світ, широчезні.
І в злеті крильми черкали об стелю,
І в пам’ять вростала саманна оселя.
Тепер, як одвірки – вузькі, клинцюваті,
Не пройде крізь нас ані тин, ані хата.
Як вушко у голці – ледь світиться око,
Щоб свідчить щомиті про світу широкість.
Вербовий листочок крізь нього не пройде,
Хоч хмелем, хоч болем ту пам’ять розгойдуй,
Де паколи-дати під “досі” до “доти”
Стримлять, прочинивши у юність ворота.
Хоч цівками
І прядка фуркоче, мелькоче білиця,
І нитка іззвідти прядеться тонка,-
Рішуче ступлю, та мене не пуска
Холодна рука.
І голос незримий: – Ця брама вузька… –
Та я ж, мов кілок, що зоставсь з ожереду;
Щось мимрю, неначе той голос нагледів.
Літа ж, наче сіно, вітри розметали.
Такий я самітен, сирітен, мов палець.
– Але ж твої очі ввібрали такого
По всіх велелюддях, по стежках-дорогах:
Калік безпритульних, кривих погорільців,
Горбатих, сухотних з сліпцями у спілці,
Злодюг, віщунів, волоцюг, під тинами
Сиріт, лірників, жебраків з торбинами…
Не можна тобі ані кроку ступить
В ту браму, куди лише сніг пролетить. –
Іду, а за мною все двері та двері…
Крізь них пролітають сніги білопері.
Вони зачиняються лунко уряд,
Іду, обернувшись душею назад:
Там мати із висівок паску пече…
Крізь очі вузькі вже й сльоза не тече…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – “Прибились сплесками, прихлюпалися гулом… “ Прибились сплесками, прихлюпалися гулом, Обезтілесніли, легенькі, мов відлунок, Лягли в ногах повільненько, заснули Далекі ночі, ночі проминулі… Тріщить вогонь, нічна фуркоче прядка, Кругліє яблуком на покуті лампадка, І шибка деренчить розслабла, як струна, – То дише ніч сапка на ширину вікна… Крізь волокнистий слух, крізь захололі стіни Допліскується голосом осіннім Чиясь ясна печаль, Потроєна імлою, […]...
- Павло Мовчан – день дощовий Тлумом тиснеться дощ у ворота, І від тиску паркан аж гуде, Облітає, сплива позолота, Іржавіє облуплений день… Обплітаючи раму руками, Відлітаєш на повен свій зріст: Тягне сутінь удаль, наче камінь, В прямолеті – незвіданий зміст. І летить упритул за тобою Об’єм житла – повітряний куб, Він розчавить тебе пустотою І спустошить, припавши до губ. Та […]...
- Павло Мовчан – день листопаду Ой одлинь, одлинь, хвилинна гіркота: Та ж солод роздають по крапельці із річки, І хилиться листком гречаний запах свічки До уст тобі, до ніг, де порох вироста. Де шовк трави? Навіщо тут німиця Дрібненько зацвіла, мов кропива глуха, Й почата вздовж дощу півколом ораниця Навіщо швидко так від млості засиха? Насінням сон-трави у мене жмені […]...
- Павло Мовчан – Осінній день В блакитнім храмі дня, Де все доцільно-чинне, Небарвиться, линя Оздоблення рослинне; І сиплеться тинька, І пада позолота, І пишнота зника, Мов увійшла скорбота, – І де не запряде Очима – там розруха… Лункий вільготний день Неначе себе слуха: Десь дерево дуднить, Хтось пакола рівняє… І павутинки нить Вуста перетинає… Собача гавкотня З людськими голосами Торка […]...
- Павло Мовчан – Криничний день Криничний день як для почину Відкрив джерела ворухливі, І вісник сонячної зливи Квапливо крила золотив. Поклавши відтінь самоти На тихе лоно полонини, Світ прокинувсь: Без дударів і без трембіт, Лиш тихошепітний політ Вірла, змалілого в краплину, І світло, світло без упину, І сонцеявлена людина, Що творить собі інший світ. Біжать від неї у недеї, В […]...
- Павло Мовчан – день запилення сосон Так довго тривав цей прояснений день, День зміщення часу, запилення сосон, Який був можливий отут – більш ніде, День сонця й вітрів безголосих. І буйволи в річці, немов валуни, Чорніли, бурунячи воду. І сходив чабан на поріг кам’яний, Немовби долав перешкоду… І тіло моє, горілиць на піску Простерте, – пилком покривалось, І слухало спиною землю […]...
- Павло Мовчан – З ночі в день і навпаки (З циклу “Музейні експонати”. Вдивляючись в малюнки Гойї) З’ява свавільна, нічна, самородна, Нащо щоночі приходиш у сон, Ще полишаєш у грудях холодних Крицю чи танучу кригу на схрон? І, закувавши мене у кольчугу, Голову втисла в іржавий шолом – Знати червоні кільця та смуги, І поясок перекреслив чоло… Інше життя проживаю щоночі: Сон стає дійсністю, […]...
- Павло Мовчан – Вже день затулений березою Вже день затулений березою. Яка навстіжність! Ніч близька, І рогозою жовтолезою Узброїлась моя рука. Не підпущу, хай крик відкотиться! Поставлю свічку на поріг… Та в’яже ніч-невідворотиця Повісмо скрадливих доріг. Не промине, як чуже свято, Надійде, стане – лий вогонь Тонкою цівкою вкруг хати, Навколо імені свого. І чуєш, як в твоїх засіках У ланці в’яжеться […]...
- Павло Мовчан – “Посланче осені, день многодарний… “ Посланче осені, день многодарний, З просині дивишся поглядом карим: В річці глибокій світиться свічка, В нурти відкривши браму відвічну. Там у глибинах нижу кілечка – Голка вогненна у безконеччя; Там ледве й видко золота злитки… Стиснувши міцно голосу нитку, Глибше пронурюй скло захололе, Входь і пронизуй коло за колом. Ввійдеш в початки, в крапку джерельну, […]...
- Павло Мовчан – “день риштований шелестом лісу… “ День риштований шелестом лісу – Підіймаєшся вгору, аж очі холонуть, І рука розгортає єдвабну завісу, Навивається шовк на долоню. Як все видно: ясна на осонні, Жінка зв’язує тіні у жмут. І лежать валунами розмлоєні коні, Утопившись в траві і звільнившись од пут. А ген там, попід гай, де з тонких соломинок Дітваки видихають блакитних синиць, […]...
- Павло Мовчан – “Був день – пам’ятаєш плазучого змія?..” Був день – пам’ятаєш плазучого змія? – Виткий, холодкавий, похітливий весь. Імення твоє було інше, Маріє, А клен той же самий – він знову воскрес. І легко було нам траву розгортати, Холодну суницю шукати на двох Й не знать, що за нами пильнуються чати, Що погляд хижацький до спини присох. Пригадуєш, яблука в круглих долонях […]...
- Павло Мовчан – “Заднився день, і слух навикло… “ Заднився день, і слух навикло Перебирає зерня слів, За іскрами дими безликі Випурхують із димарів. І світло свідчить про звичайне, Очам перечачи на зло, І розпадається в звучанні На друзки срібне джерело. І погляд радість прозріває В краплистих блищиках роси, І вітер котиться по травах В немеркнучу студену синь....
- Павло Мовчан – “Пресвітлий-світлий день. Із дива кам’яніє… “ Пресвітлий-світлий день. Із дива кам’яніє, Судомлячи гілки, розчахнута верба, І срібний літачок у небі ледве мріє, І ковза синя тінь по сонячних горбах. По сонячній струні, по променю тонкому Зісковзує униз не пташка, а сльоза. Мов хтось сплакнув було на радість в світі тому, І покотилась вниз запалена сльоза. На шибці товща скло від краплі. […]...
- Павло Мовчан – “В день молодого сонця, коли в росі трава… “ В день молодого сонця, коли в росі трава Й під голову лежачу вода не підплива, Коли очима в’яжеш повітря у вузли, Усі свої похибки безжально спопели. Свою умовну міру, якою міряв світ, Усю свою зневіру, струмливий в жилах лід – Усе відкинь, зречися, махни на все крилом І серце, наче списом, протни сухим стеблом, Бо […]...
- Павло Мовчан – “Над кругом світовим… “ Над кругом світовим, Над степом самосійним – Летить пилок, летить, Запліднюючи час, Щоб ми жили життям рослинним та подвійним, Щоб до землі коріння прикоренило нас. Розлогий пройде шум, і голови схитнуться, Лиш літоросль повзуча не ляже на вітрах; Коріння родові в землі переплетуться, Минеться буревій, верхами пройде страх… І випроставши дух в поставі стебловитій, Ми […]...
- Павло Мовчан – Колискова Озираюся: день стертий з пам’яті… Чисто… І стискається тіло, і нуриться в ніч. Страх мов шашіль в тобі. Голос стиснувсь. Випрядається певність, світло котиться пріч. І нема опертя: вовківня та провали, Западаєш в пітьму… А чи виринеш? Ні! І по щілинах тонко ворушаться жала – Чути дотики їхні скупі, крижані. Лише слух тебе й в’яже […]...
- Павло Мовчан – дзеркала На обрії хмари, мов сходи в безкрає, І очі по них піднялись у зеніт, Кого все шукаю, кого видивляю? І поглядом гострим розколюю лід… – Ой, тату, – уголос боюся покликать, Злипаються губи, та й голос тремтить… Мандрівка далека, і відстань велика, Вві сні обірвалася сонячна нить… І збившись з керунку, самітньо блукаю, Засліплений безліччю […]...
- Павло Мовчан – “Соловейку маленький… “ (З циклу “Золоті ключі”) – Соловейку маленький, Чом твій голос тоненький? – А тому, що ніч така, Як безодня – глибока. Та мій голос без жалю, Я співаю, не квилю… – Соловейку, соловій, Ніби голка, голос твій, Протягнув крізь груди нить, Але серце не болить… – Серце, серденько моє, Ткнуте голки гострієм, Чом ти каменем […]...
- Павло Мовчан – Розгорнути книгу Книгу життя розігни, бо промкнулась трава крізь окладень І рядок голосний, мов струмок, ниже літер розсаду. Ось над урвищем хмар уривається громом хвилина, В очі жбухає жар, В губах пророста насінина. Виноградна лоза, тонкожало пронозячи м’язи, Крізь граніт пророста, Та крізь пам’ять плитку не пролазить. Срібна маківка церкви над текстом летить – не спіймати, Мої […]...
- Павло Мовчан – На старому порозі У сутемках я слухав власні кроки – Горбатий шлях щомиті підстрибав, В підошви жбухав порохом глибоким, Немов відбитки руху добирав. І храпко розчахнулись хатні двері, І прочинився наскрізно мій слух, Щоб пропустити голос чийсь: – Вечерять! – Я ж не розгледів, чий то кликав дух. Бо хата ця давним-давно забита, Вже й призьбу покротили пацюки […]...
- Павло Мовчан – дно Святкову блакить лиш відтінюють хмари, Що разом із небом за обрій пливуть. І дно прозира крізь промоїни й шпари, І видно камінчики круглі, як ртуть. Мені відкриттям об’явилась безодня: В союзі із спокоєм дух воскресав, Поволі тепліло повітря холодне, І світлістю дня наливався ти й сам. І тільки печаль, відтінивши святковість, Відкрила в єстві глибочезне […]...
- Павло Мовчан – Я сам пройшов крізь себе Оманливий цей сніг біліє вже укотре? – Весна не за горою! – укотре я кажу? Одноманітне все й на білощі щедротне – Сріблиночки в очах і я не збережу… Ген баба снігова зіпа зчорнілим ротом: – Ліпить було навіщо?! Розтанете ж і ви! На глум ліпили й вас, та кутали в полотна, Та тільки поскидали […]...
- Павло Мовчан – “Наповнивсь сумир’ям, стлумивши жадання… “ Наповнивсь сумир’ям, стлумивши жадання, Побачив крізь полум’я обрій востаннє: Він синьою ниткою хутко горів, І пустка творилась внизу та вгорі, І шлях западався у землю, як рів. Та жайвір ще стверджував небо крильми, Хоча на одній площині були ми, Немовби дві цятки на чистім папері, І спільні – у землю – мальовані двері… І плямами […]...
- Павло Мовчан – Сини Зривається голос на поклик:-О небо! Бездонність твоя вже очей не гнітить, І аркуш паперу кружляє, як лебідь, І рідиться зором недвижна блакить. Кому тільки в тебе вдивлятись щоденно? О небо! О руки! О справи земні! Лиш видивиш очі – і зір помрячений Нагледить пітьму у твоїй глибині… У матері зранку опущені очі, Немов завинила, що […]...
- Павло Мовчан – “дме вітер… “ Дме вітер. І снігом сухим замітає сліди на снігу, І плоть бугилова гуде, як сопілка. То протяг навстіжний зі снігом припали до губ, Щоб видмухать з тебе сльозину, від стужі прогірклу. Самотність яка! А відчуженість неба й землі? Так ніби на світі до тебе й людей не бувало… Здається, біжиш, а насправді – вмурований в […]...
- Павло Мовчан – Рівні погуки зозулі Голос зозулі, мов двері на вітрі, В темному лісі протяжно скрипить… Хто на порозі стоїть тогосвітнім І прочиняє: хить та хить-хить?.. Зайде і вийде. Вийде і стане, Тишу протяжну за ручку шарпне… Клич нерішучий стає дерев’яним, Рветься мовчання туге, голосне… І сповиття розриває шовкове Демон незримий сухими крильми; Голос зозулі – це поштовхи крові, Спалахи […]...
- Павло Мовчан – “Голос зозулі, мов двері на вітрі… “ Голос зозулі, мов двері на вітрі, В темному лісі протяжно скрипить… Хто на порозі стоїть тогосвітнім І прочиняє: хить та хить-хить?.. Зайде і вийде. Вийде і стане, Тишу протяжну за ручку шарпне… Клич нерішучий стає дерев’яним, Рветься мовчання туге, голосне… І сповиття розриває шовкове Демон незримий сухими крильми; Голос зозулі – це поштовхи крові, Спалахи […]...
- Павло Мовчан – Пізня гроза Так далеко – ледве й видко, Як грози сталева нитка Пересновує туман, І луни щербатий злиток Деренчить, мов тріслий дзбан. Так далеко, що й не чути Крапель, спійманих відром. Біла марля, чорна сутінь Пеленають круглий рот… Дихай, дихай крізь весь простір, Крізь набряклу криком повсть… Бовваніє час навпроти… Крізь туман іде навпрост? І несе він, […]...
- Павло Мовчан – “І ці знайомі доторки тепла… “ І ці знайомі доторки тепла, У сутіні тоненькі риски світла Засвідчували – ти вві сні була: Прийшла і вийшла з мене непомітно… Та закипів раптово барабан, Із-під дрімоти вихопились ноги… – Що, припізнивсь? – спитав сусід Іван, І засопів, і заіржав, мов огир. Трамвай гірко-зелений заскрипів, І клей конторський виступив з долоней – Я до […]...
- Павло Мовчан – Через товщу простору та часу Далекий поклик зваби та жаги, Журо моя, далекосте співуча: Вже вийшов голос мій за береги І обрій перевищив, наче кручу. О невимовносте, нетанність крижана, Вже крізь яку і зелень проступила. Та в поклику ні берегів, ні дна, І зглибити його, як біль – несила. До губ тулю дуплянисту дуду, Видмухую не голос, а пилюку. Повітря […]...
- Павло Мовчан – “Поєдную з безмежністю буденність… “ Поєдную з безмежністю буденність, З незримим рухом вітру – сталість гір, Тепло хвилясте – з поглядом зеленим, З блакиттю неба – глибину сузір. Слова твої поєдную з думками; Ані шпаринки – все життя всуціль Залите вщерть червневими медами: Засолодили і приспали біль… Оскома приспана з губ злизана лестивістю, І погляд входить в погляд, як вода, […]...
- Павло Мовчан – Що ви знайшли на небесних купинах? Хвилею зору небо схитнулось, Східності хмари збігали униз. Прогуркотіло, мов бочка, минуле, Ти ж при падінні на мить зупинивсь. Там на горі, де громи дозрівають, Скрапують в небо вишні рясні, Крізь намальовану браму до раю Страдницькі видно обличчя мені… Колір земний, а з очей б’ють джерельця, В борознах зморщок запіксь чорнозем,- Мов на монетах, образ […]...
- Павло Мовчан – Відбиток ІІ Безглуздя самоти – це мимрення під ніс; Це – чути лиш себе, до себе ж обзиватись, Немовби голос твій в с в оє кубельце вріс, Повітря ж надовкіл намощене, як вата. Виходить з себе в ніч, виходити в астрал, Вертаючись назад у страсі на світанні, І вмощуватись в плоть, цідитись крізь кристал І думать: вихід […]...
- Павло Мовчан – Відповідь Покликувач спраглий: чому все, для чого? Як нитка крізь голку, тяглася дорога Крізь серце – і рвалась: вузли на вузлах… Лиш дучка лишилась – гуде на вітрах, Мов випав сучок, і в плоть порожнясту Дощі затікають, негоди крапчасті. Чому?! – покликаю, мов знаю кого. І наче ступаю з води у вогонь. І, жару вхопивши, з […]...
- Павло Мовчан – В Кижах Між ребрами брусованої хати Росте трава, у вікнах дуплуватих Сидять коти, і жевріють ледь-ледь, Димлять гноти, наповнюючи вщерть Самотністю присадкувате житло, Де палахкоче дзеркальце, як бритва… Назад нема, немає вороття, З минулим розминається життя, І, прихиливши вухо до стіни, Почути можна голос нутряний; Від доторку озветься деревина, – Гуде, як вулик, трухла порожнина. А двері, […]...
- Павло Мовчан – “Година припливу до скроней шаленої крові… “ Година припливу до скроней шаленої крові, Година безглуздя, година конання з кохання, Коли ти крізь серце пронизуєш голку метрову І кров витискаєш крізь рану Під тиском кричання. Розбито об камінь не кулю шкляну, А святе покладання: Стрімку спорудити крайнеба заобрійну вежу, Щоб, стрівши світання на сході, Край ночі чекати смеркання, Аби порипати удвох у небесне […]...
- Павло Мовчан – Звертання до снігу Ой, чистоти не вберегти, Що мені очі ріже… Крізь подих снуйся і лети, Крізь вушко голки, сніже… І білизна твоя ясна Відтінює скорботу; Бринить, бринить суха струна – Чорнобиль чорноротий. Віджив, засох і тільки звук Кружляє, мов насіння, І проситься стебло до рук Сопілкою, жалінням. І я благаю, сніже мій, Осівши, зберігайся, На сито й […]...
- Павло Мовчан – “Він сам непрохано з’явився… “ Він сам непрохано з’явився І окулярами забликав, Смішок обценьками світився, Точився голос під’язикий: – Ну согрішив? Ха-ха-ха-ха… Хто ж є на світі без гріха?..- Сміх проривався що не слово. – Та… спи… ха-ха-ха… мухолове! – І я збудивсь – рвав кашель груди, Здавалося, що звідусюди Валує всеїдучий дим… Вдихав… і задихався ним… І, вже знеможений, […]...
- Павло Мовчан – Зворотний зв’язок Немає відстаней. Є забуття байдужих. Далеко ми сягаємо, ввібгавшись у думки. Прийшов сьогодні й ти в сніги до мене, друже! І потиски я чую холодної руки. Недовго ти ішов крізь скиписті морози… Та часом, ідучи, не обпалив душі На язиках снігів на звуженій дорозі? Я жду давно приносин – показуй бариші… Де копійчаний сміх, те […]...
- Павло Мовчан – Зима поета Пам’яті П. Тичини Відчиняються двері: білих птиць білий вир; В тебе птиці сидять на руках і на віях; Білопташшя ув очі тобі хтось навіяв, – Як воно розшугалось довкруж голови! Примостився край столу… а птиці із рук, На краєчку зажури… а птиці додолу. Сам стаєш білим птахом, і криляний рух Переходить в круте лопотіння поволі. […]...
Твір з елементами опису улюблену пору року.