Павло Мовчан – Наприклад, дерево

Related posts:

1. Павло Мовчан – Погляд на дерево Крізь вершечки дерев проступає щомиті чіткіше дорога, І співають багряно присипані листям півні. Що ж ти вичитать встиг із листка вогняного, Коли він п’ятипало світився тобі у вікні? Та чи ж лінія серця бува за життєву коротша? Шестимісячний строк – це багато чи мало для нас? Тихо стовбур схитнувсь – червониться пороша, Продувається клен, продувається […]...
2. Павло Мовчан – “Година припливу до скроней шаленої крові… “ Година припливу до скроней шаленої крові, Година безглуздя, година конання з кохання, Коли ти крізь серце пронизуєш голку метрову І кров витискаєш крізь рану Під тиском кричання. Розбито об камінь не кулю шкляну, А святе покладання: Стрімку спорудити крайнеба заобрійну вежу, Щоб, стрівши світання на сході, Край ночі чекати смеркання, Аби порипати удвох у небесне […]...
3. Павло Мовчан – Снігопад Снігу, снігу По саме серце, По самий віддих. Го-го-го-го… Білі гнуздечки – На чорні очі, Тихі копита – По губах. В полотняній сорочці, З полотняним волоссям Пролітають чорти І щезають, як жах. З білих копит – Срібні піідкови. З губ овальних – Лушпиння іскор. Біля лівої скроні Яблукові коні Тупотять, тупотять… Хто це диха Мені […]...
4. Павло Мовчан – Зима поета Пам’яті П. Тичини Відчиняються двері: білих птиць білий вир; В тебе птиці сидять на руках і на віях; Білопташшя ув очі тобі хтось навіяв, – Як воно розшугалось довкруж голови! Примостився край столу… а птиці із рук, На краєчку зажури… а птиці додолу. Сам стаєш білим птахом, і криляний рух Переходить в круте лопотіння поволі. […]...
5. Павло Мовчан – Вододіл Стають далекими, найдальшими… незримими… Та й чи були вони, чи називались зимами! З гори котились комельгом, розтанули Сніги мої, йменовані літами… Я скручував паперу білі звої, Аби заповнить білину собою, Та попіл сипався і небо перечорнював: Молились хмари громохкими жорнами… І слух пронизувався гостро двома рейками, І дні близькі ставали, гей, далекими… Вгрузало в попіл […]...
6. Павло Мовчан – Карбівник Збігає життя, проходять і дні спотикальні. Лежить, мов наріжник терпіння, спростований камінь, Байдужий до часу, глухий саморослий, Укотре, укотре об нього душа спотикається боса… На ньому чи з нього підносився погляд далекий, Білились полотна, і сніг спочивав, мов лелека. На ньому вода полишала глибокі позначки І долю свою сполучала з минулим завбачно. Безсмертя своє покладали […]...
7. Павло Мовчан – Сніг (З циклу “Іменники”) Порідшав сніг. Крізь білу тканину Враз проступили нечіткі Хатки, зіщулені селянки І білі верби хилиткі. Кого вони чекали з ночі, Що побіліли, як стовпці, Чом в захололі їхні очі Трусились снігу пластівці? Чом вони подих тамували, До дня обернені лицем, Чому лиш я один як палець Ішов забитим путівцем? Чи ж годен […]...
8. Павло Мовчан – “Біло-рожеве на синьому тане… “ Біло-рожеве на синьому тане І розмиває віт чорноту. Вростки айви, мов розтулені рани, У забутті п’ятикутно цвітуть. Рани весняні бджоли лікують, Біль замовляючи гудом своїм. Біла пелюстка у синю півкулю Пада й сколихує приспаний грім. Раптом свідомість моя сколихнулась, Чад вдарив в ніздрі, І висотавсь дим. Камінь розпечений в чорну півкулю Падав, і ти западавсь […]...
9. Павло Мовчан – Рука Тільки й видно було, що руку, А за нею не розпізнати імені, Ані змісту очей, ані жодного звуку. Тільки широка долоня, ширша за світ. Гойдати колиску, місити тісто, пестить тиху кульбабу. О руко! Няньчиш вогонь, запліднюєш землю І кладеш камінь на межі з холодом, Благословення твоє п’ятиперсте відкриває простір, Вперед простерта – іде… іде… дорога… […]...
10. Павло Мовчан – З двох боків (“Позбудься, камене, камінності своєї… “) Позбудься, камене, камінності своєї, Горбочком стань потульним для ноги, Стань глиною вологою чи глеєм, І вийди, водо, геть за береги. Ти, дерево, збуди закостенілість, Продовжся мною чи мене продовж; Душа струмлива розмиває тіло, Що стало широченним, наче дощ… Життя безмірне ген аж по крайнебо… Тебе нема… є краплі дощові, Сторізний камінь, дерев’яні ребра, І кущ […]...
11. Павло Мовчан – Серпневий листок Над водою вогняною Тонко стелиться туман, Кружеляє над тобою Лист торішній, як гавран. Позолотою шурхоче, Теплу хвилю наганя, Залетіти в очі хоче, Щоб розвіять фарби дня. Я віддмухую від себе, Відганяю його пріч, Та, немов сучок у небі Вищербивсь, струмує ніч: Луг залито чорнотою, І оббризкано хати, Вікна фарбою густою Налились до сліпоти. Залітають в […]...
12. Павло Мовчан – “Тривалість буднів та нудьгу… “ Л. Талалаю Тривалість буднів та нудьгу Переживаю неремстиво… Іржу зішкрябавши із губ, Всміхаюсь металево, криво, Бо й цвяха прямо не забив – Життя ізкособочив, Тих відцуравсь, кого любив, Літа мов перескочив; На цьому березі стою, Де дерева безлисті, А жив потойбіч, як в раю, Сумлінно і пречисто… У промені, в проміжку днів, Між паузами в […]...
13. Павло Мовчан – З глини ліплені Ти маєш можливість ще й раною стать. І діткнута плоть язиками багать Достойно знесе усі муки високі… Та поки у камені іскри ще сплять, Хутчій витискай з нього соки, І мури розкидай, і вежі зруйнуй, І вилущи зрілу бруківку, Щоб час розступився ушир-глибину, Щоб легко було проростать, мов зерну, Ногами торкнувшись долівки. Бо з глини […]...
14. Павло Мовчан – “В отчій ласкавості… “ В отчій ласкавості Сонечко гріє, Просто з цікавості Хмарка синіє. Теслі завзяті лаштують дорогу – Дні непочаті Видно з порогу. Видно та й видко, Мов на долоні, Мчать та ще швидко Коні вороні… Голосу нитка Їх переймає В час, коли квітка Камінь ламає. Теслі сторукі Тешуть мандрівку, П’ють мед-горілку Та й на розлуку. Чом мені […]...
15. Павло Мовчан – Торішній листок Над водою вогняною Тонко стелиться туман, Кружеляє над тобою Лист торішній, як гавран. Позолотою шурхоче, Теплу хвилю наганя, Залетіти в очі хоче, Щоб розвіять фарби дня. Я віддмухую від себе, Відганяю його пріч, Та немов сучок у небі Вищербивсь – струмує ніч: Луг залито чорнотою І оббризкано хати, Вікна фарбою густою Налились до сліпоти. Залітають […]...
16. Павло Мовчан – А що ж ти пригадаєш, чоловіче? Пізнав же і ти часу повну всевладність, Проклюнулось знову в долоні зерно, І жорна гуркочуть давно безпорадно, І камінь зітерся давним-предавно… На що ти спроможен? Продовжитись родом, Звести кам’яницю і мур змурувать? Назовні мов тверднеш, хоч трухнеш зісподу, Торкнулась чола незгладима печать. І слід п’ятипалий у тебе на шкірі, А очі злинялі не бачать вже […]...
17. Павло Мовчан – Сходження Слідком за хмарами зарухались і гори, Засіяні пташиними кістьми, І захитався глибочезний корінь – Твердь схилитнулась і здригнулись ми… Камінчик випорснув із-під ноги зрадливо, І ти раптово втратив опертя, Втичкались пучки в камінь, наче в гриву, А тіло прагло повного злиття З масивом цим, що дихав пружно й спечно, – Аж під грудьми вгиналося тепло, […]...
18. Павло Мовчан – Сини Зривається голос на поклик:-О небо! Бездонність твоя вже очей не гнітить, І аркуш паперу кружляє, як лебідь, І рідиться зором недвижна блакить. Кому тільки в тебе вдивлятись щоденно? О небо! О руки! О справи земні! Лиш видивиш очі – і зір помрячений Нагледить пітьму у твоїй глибині… У матері зранку опущені очі, Немов завинила, що […]...
19. Павло Мовчан – На гойдалці Я ще в зимі, а ти вже в літі… Мов переважуєм на світі Одне одного. Чи то сніги, а чи суцвіття Вкрили дорогу? Вода наполовину з льодом Вуста тобі до крику зводить, Але ти п’єш… В моєму кухлику на споді Крижина теж… Дощі твої летять, як стріли, Та моїх вишгородів білих Їм не згнуть… А […]...
20. Павло Мовчан – Жертовник Жертовний камінь на узвишші, Хоч прохолов, та смертно дише… Скрізь хилитається полин І гіркоту свою колише У жилах скручених стеблин. Сюди весною, мов на свято, Приводили коня на страту, А згодом – і людей на згин Зганяли гуртом, як тварин. І побивав тут Каїн брата, І батька різав рідний син, Безлюдно скрізь – не видно […]...
21. Павло Мовчан – “Мене цієї ночі вмерло так багато… “ Мене цієї ночі вмерло так багато, Так, ніби мову я раптово втратив, Забув усі імення та слова, А на обличчі виросла трава. Мені приснилось те, що було явним: Ти була з іншим у моєму травні, Ім’ям чужим ти кликала мене, І дерево дзвеніло крижане, І сипавсь іній замість пелюсток, І видно було хід твоїх думок: […]...
22. Павло Мовчан – “З поля днів, уві сні, що наснився давно… “ З поля днів, уві сні, що наснився давно, У халявах приносила мати зерно, І, роззувшись, струсивши його на рядно, По зернинці, мов дні, рахувала: – до Петрівки б дожити… – Й дивилась в вікно, Ніби Бога свого виглядала… Літописцю, снописцю, розгаднику днів, Мені гірко жилось у минулому сні: Цілу ніч до світанку я жорна крутив, […]...
23. Павло Мовчан – Очима до неба Ластівка – молодик На синьому небі, Скіфський лук У відчаї в небо закинутий, З перерваною тятивою. Ні! Літера “Р” у слові “стррруна” Або занурений на глибину очей Сталевий якір, Що оброста тривожними думками. Волів би я дістать його руками. І вітер підставля мені плече – Дістану!.. Мене заякорило небо, А може, небо я заякорив? Цікаво! […]...
24. Павло Мовчан – Осіннє рівнодення За ніч вродив звичайний камінь І, поторкаючи руками, Гадав: на гніт чи на поріг? Та за іржавими трибками, Що швидко крутяться віками, Нічого угадать не міг. Ця ніч була не рівна дневі. На веретена вересневі Навірчувалась срібна нить, Трибки крутились металеві, І їх незмога зупинить. Бо прялась, віднімалась зелень І додавалась чорнота, А з верб […]...
25. Павло Мовчан – Посівання Падав камінчик по опадах з неба, Простір світився снігами крізь тебе, Поле безплідне бігло з-під ніг, Щоб розповзтись на повісмо доріг. Нащо ти носиш зернину у жмені, Пальці від прорості в тебе зелені, – Де ти приткнеш її, як заховаєш? Суне переслідом воронів зграя. Кинеш наодлі – сніг весь збіжиться, Гору укриють пожадливі птиці – […]...
26. Павло Мовчан – “Прорізався промінь і даль розпечатав… “ Прорізався промінь і даль розпечатав: Кругліють на пагорбі сірі ягнята, І стежка невмітно повзе до воріт, Де вічність спинилась, притишивши хід… Вкрива забуття імена тимчасові, І мох проростає у кожному слові; Рукою ведеш по гранітній скрижалі – Гладенька, немовби і слів не бувало. Іржа доїда на надгрібках розп’яття – Чи то за життя ще триває […]...
27. Павло Мовчан – Лебедине Вже репались тугі плафони, Налляті світлом, соком стель, Застряло в горлі грамофона Хрипіння, як драглі, густе. В цей час подвоєні зірки В жаских потугах зачинали Священний плід – і накладались Одна на одну, як вінки. … А язики – з усіх скалубин, Бо помічали первогріх; Лущились губи – падав сміх, І німбами змикались зуби… – […]...
28. Павло Мовчан – Біля межового каменю В якого дерева мені питати тіні? Із джерела якого воду пить? Я в затінях поплямував сумління, А серце, як розпечене, горить… Ні попуску, ні пільги, ані міри. Хіба ж мені впоровень білий світ? І кожен день прожитий, мов офіра, Зусилля кожне виганяє піт… Відміряно ж і часу мені скупо, І радощів, мов крапель на піску. […]...
29. Павло Мовчан – Ворота любові і смерті (Гортаючи альбом джакомо Манцу) 1. Так, ніби слово вимовилось щойно І в звуки “світ” утіливсь раптом зміст, А сонячне узгодилось із чорним, Мов шлях натрапив, – розступився ліс… Бо не згадалась, викликалась болем Вся лінія життєво-родова, І вибухав ізнов погаслий голос, І кров переливалась кругова Аж до синів від Єви та Адама – Суцільні то […]...
30. Павло Мовчан – Запитальне Мій падоньку, а як збагнуть Вечірню неба каламуть? Про грона згусклого повітря Яка нам розповість палітра? Яким пером або устами намалювать Звичайний камінь, Якщо я голими руками Аж до нестями барабаню, Та ні відлуння, ні зітхання, Лише зсудомлене мовчання, Мій падоньку!.. Все так, Щось пишемо не те, За пазухою образ грієм, – В цей час […]...
31. Павло Мовчан – “За цим дніпром – є ще дніпро… “ За цим дніпром – є ще дніпро… За обрієм – моря в три води, А за народом – є народ, А за народами – народи… Земля не кругла, а похила, Бо за могилою – могила, За нею видно ще та ще… Переплелись річки, як жили, Струмочки, живлені дощем… З’єдналися, переплелися, Влилися в море-океан, Мов пучки […]...
32. Павло Мовчан – Глибини Владар глибин, розгалузивши води й коріння, Перевертає каміння, згладжує впадистий слід, Сік підіймає угору, щоб визначить межі стремління, І замикає падінням політ… Пахнуть живицею пальці, в руку вроста сокирище, Сила творяща руйнує те, що звелося з глибин, Линуть удалеч звуків кружальця – Тнеться сосновий хребет На стонадцять дровин. Нащо було употужнювать лагідну руку, По рінякові […]...
33. Павло Мовчан – Зірка Зоре моя вечірняя, Зійди над горою. Т. Г. Шевченко Розмита на бистрі Зіяла, наче рана, А скинув очі – угорі, В промінні тонкотканім Краплина, крапелька тремтить І, проклювавши небо, На пошуки душі летить До тебе лиш, до тебе… Зоре моя, житино, В нічної птахи на крилі Гориш ти, як жарина. Коли вона тебе зняла, Куди […]...
34. Павло Мовчан – Гірка Марія Вертаю у себе, як річка з розливу, Прискоривши в руслі життя течію. А був же широким… А був же й щасливим, Коли відчував всю безмежність свою… Ніхто не спиняє мене, не гукає – Ні ясен, ні шпиль, а ні ти на шпилі, Лиш слово високе приховує камінь Та чистий пісок закипа в джерелі. Волочиться слідом […]...
35. Павло Мовчан – Припадаючи до краплі Обтяжений життям, земною глибиною, Я стежу: ген летить угору голос мій… І лійкуватий день сотає наді мною Мерхляве порохно і бджіл пожовклий рій… Угору – вгору, гей! У небо глибкувате Засотується все, що віджило свій вік, І камінь відліта, розмоклий, наче вата, І образи летять крізь щілини повік. Угору, вгору, вго… – в безодню, у […]...
36. Павло Мовчан – Травневий сніг І потягло дощем зі снігом впереміш; Плющить лискучий шлях, мов вивернув леміш Широку борозну – через усе село, І в неї каламуті натекло… Пробовтавсь віз, сівалка пропливла – Бруківку стерту затягла смола. І, стріпуючи з крил травневий мокрий сніг, Крук поривався в лет, але злетіть не міг… Він глянув з докором виразно у мій бік […]...
37. Павло Мовчан – “Земле моя, двоєдина в житті і загині… “ Земле моя, двоєдина в житті і загині, Сьома зоря уже від’ясніла у річці, Де на березовій дошці бог водяний Відпливає в минуле. Божку, який ти слухняний воді спорожнілій, Який ти здрібнілий, що й сам себе котиш. О, яка втіха в великості нашій! Вищі за тебе, важчі за тебе, Бо угрузаєм не тільки в землю – […]...
38. Павло Мовчан – Сутіч Ти – жрець… у чунях… при вогні… Стоять боввани кам’яні… І дивляться у небо тупо; Об’їждчик скаче на коні: -З дороги геть! – волає в рупор… Чиєсь обличчя, шлях якийсь, Когось шукають, хтось зникає… І камінь, наче хліб, розкис, І хтось тебе за горло стис, Ти б’єш крильми – не відпускає… В пробудженні рятунок твій […]...
39. Павло Мовчан – “Погожо-днинно, споришево… “ Погожо-днинно, споришево, Пташки хвалу співають дневі, І розчиняються вуста: – Ой несказанна ліпота! Ти марнотратний, ще й надміру, Чи вистачить на всі літа Твоєї, світоньку, офіри? Цільбу приймаю, як погубу, Не відцурайся мене, любий. Не відцурайсь, не відступись, Будь завше н и н і, не колись… Не обривай з вільшин багнітки, Щоб я не свідчив […]...
40. Павло Мовчан – Заснув я у полі, поклавши під голову камінь Я сам-один заночував у полі: Високий мур зростав на видноколі, Поволі обгороджував мене; Я тілом чув тяжіння неземне, Тому й чіплявся за траву руками, Під голову поклавши теплий камінь, Що сонцем упивався цілий день… І стежив за роїстими зірками, Виймався мені голос із грудей. Десь у байраці скімлила лисиця, І гнала холод споночіла птиця На […]...