Павло Мовчан – Обіцянка

Цей кримський рай – з незгаслим розмарином,
Коротким строком визначених втіх –
Прискорював життя і майже похвилинно
Нагадував, що жив не так, не так, як міг.

Безглузда метушня, застілля та похмілля,
Спустошлива любов, порожні балачки…
Та інколи душа, мов вирвавшись з підпілля,
Зболіло рвала рот – світ рвався на клочки.

Та хто я? Що я міг? Закинути роботу?
І вицмулить вина на півтора кербе?
І солодко заснуть у кирзових чоботях,
І бачити вві сні в Криму, в раю, – себе?..

Лежать на лежаку холодному

до ранку
І слухать хлюпіт хвиль, і скрегіт ріняків,
І думать про тепло під моря колисанку,
Про твердість кулаків та волю жебраків.

Я міг би, міг би жить велично у лахмітті
І думати про час під сколихи зірок,
Якби ж не ця душа, залякана, самітна,
Якби ж не тіло це, протерте до дірок.

Якби не розмарин, не мирт, не лавровишня,
То думав би про світ буденний та простий…
Та жив я так, як жив, – по-іншому не вийшло.
Проте я знав, що йду до світлої мети.

Вона десь на краю півострова чи в морі,
По обрію пливе переблиском вогнів;
Якби ж не світло дня, аби не сни прозорі,
Обіцяний той рай приснився б і мені.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Володька лобода собор.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Обіцянка
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.