Павло Мовчан – Початки (“Сухі галузки непомітно… “)



Академіку Б. О. Рибакову

Сухі галузки непомітно на вітрі граб горбатий ронить,
Колінкуватий звук із гаю вибігає,
А на угрівку вже зеленіє голосно мишій торішній…
Благословенний час початків… Глибини!..
Цембрується гніздо сороче, твердне шкаралуща,
Жук-скарабей розпрочиняє землю,
І вітер-припутень витрушує із реп’яха останню насінину,
Бо задля многості він чинить так, задля утіхи,
Щоб гнів було на кому свій зірвати!
Жебрак, нищун, торбешник, що за душею в тебе,
Окрім гордині,
Голоколінник явний, ти

– урвитель, на позичках розжився:
То у трави, то в дерева, то в річки… А де ж твоє?
Ой, роз-ум!
Роз-сохле дерево, соха, роз-сохи-роги і скалкуватий камінь.
Махнеш – знак на землі, на дереві зарубка і карб
На злитку срібла –
Карб-руб, карб-кара…
Ого-огонь, і ген, і гони-перегони, і гнів огненний…
Ти – чоловік зугадний, землі доглядний був, тобі в насліддя
Було все віддано: і води, і грунти, вогонь і
Небоптаство, і
Звір’є польове. Що ти вчинив? Осот не виполов,
Порівці-терену на хміль спожив, а голками ізшив
Труну, і пришпилив метелика до серця, і уподобив
Собі безликий
камінь. Це – кам, двійник, основа
Усіх основ, оселя снів – пашниці пригорщі йому на
Споживання. О кам! дай міць кіст-кам і терпеливості
Тілу опанувати світ незрозумілий, збагнути і
“навіщо”, і “чому” – все пережити треба одному:
Життя коротке і тривале тління, щоб зберегти зусилля
На насіння? Стоптати землю, заскородити кібами,
Зернину схоронити, на окоренку сісти і чекать;
Землиця рушиться, із-під землі в шоломі виходить парість:
Земизелень, зрадзілля чи будяк?
Відтак намалювать обличчя сонця на камені
І бичка-назимка привести на заклання!
О небопростір, освячені всі сторони твої крильми!
Жертовний дим в тобі зникає, мов іскра в камені,
А зело пучкою промацує незглибну глибину.
Продовжуй звук і рогом, і калиною, і просто двома
Долонями. Підпережись ужиною,
Бо сонце стороною проходить,
Земля минає літо,
А розпач ударився в голос!
Проте в кошари слабовите береш ягня, збираєш
Вовну по волосинці,
Лаштуєш затишок під лопухом пожовклим:
Нехай ідуть сніги, стяги довільності! Це –
Самоволя неба…
Аби відчути самоту гостріше, побачити, як
Червоніють руки.
Веселе, зорне все, блакитне, стіною – світло, а
Глибиною – спокій.
Спить камінь, спи і ти, подвоєний… В тобі шукає
Затишку дух
Дерева, дух глини, дух трави – їх у кров пусти.
Ставай вмістилищем всіх запахів і звуків, обтяжуй пам’ять,
Аби звільнитись словом. Живи ізсередини – на два кінці
Чи на два боки. І, розпростерши руки, ти здатен
Обійнять усі сніги, весь світ, всі відстані та всі хви-
Лини. І ліве зімкнеться із правим, дводільність тво-
Го єства замкнеться кінцями пучок. А в про-
Різ, що між долонями, ні дерево не стане,
Ані стебло. А лише пустка, що означає – все…
Спи, розметавши руки під пеленою снігу, і подивом
Похитуй його ласкавість. Бо по правиці схід, а по
Лівиці – ніч, під головою – камінь. У снах-пред-
Віщеннях і заохота до добрих вчинків. Бо кров
Чужу ти не пролив, не розтоптав мурахи,
І непохильним був при камені, коли повзла потвора
На череві, щоб підкамінний простір назвать оселею!
Великосердний ти! Смиренні руки! Вельмиласкавий
Плоттю, пустив за пазуху повзучу гадину:
– Грійся! –
Безмежність снігу – це твоя великість. За все в одвіті.
Бо дишеш снігом, і снігом відчуваєш, і бачиш снігом.
А варто примружити повіки – і сніг не сніг –
Доцільність волі,
Сіль простору, черлене золото для погребових масок.
Він для того, щоб відмінить одне, аби утвердить інше,
Щоб бути образом терпіння, теперосущності і спраги…
Скрижаль зусиль, відбиток волі, а в ноги холодно,
Під білим попелом дрімають зерна жару…
А до криниці, до самородних вод така далекість
І неспівмірність тіла, бо що не слід, то вглиб,
І бракне подиху, аби продмухать стежку.
Та, сину чоловічий, вставай, адже розм’як
Відвільглий камінь, в долонях згорнутих поглибшали
Всі лінії, дух реп’яха ширяє вкруг стебла і сонце в
Головах…
Вставай! Солодке щось, терпке, широке.
І облизавши губи, напружуючи слух, ти бачиш –
Птах летить, у дзьобі камінь, позаду ж – синенька
Стьожка через всеньке небо.
Кладеш долоні і собі на камінь, залишаєш відбитки
Ліній, і віддаєш йому мовчання, аби звільнити
Груди від погуку на всі глибини світу: – Еге-ге-гей!..
Та раптом чуєш, що холод той не викричать,
Кільце гадюче, неначе зашморг, а звук гарячий –
Посередині…
І на глині, намалювавши нігтем кривульку ручая і
Оболонку сонця,
Відчув зненацька волю.
І на відзнаку радості уламком мушлі роздряпав
Щоки, і посипав попелом, і рушив далі…
Ширина ступні виміряє і держкість, і твердоту,
Ширина кроку – снагу ходи.
По серцевині променя – на дерево, на хмари, на життя…
Великий дух тебе безмежним робить: земля
Парує, прозорі олені біжать – аж цокіт чути –
Попереду, попереду й довкола.
Нога випереджає погляд, ступає далі, і мимохідь
Уста з джерел спивають цноту, і доторком
Ласкавлять їх, і ронять у кожну глибину свій
Відкид. Не сколоти, не розгніви води, не засміти
Словами, не запороши очей, відкритих завше…
Бо знадобиться на узвороті спраги і на чатах часу
Відбиток твій, щоб визначити зміни і відстань пройдену:
Від джерела зітхання аж до безодні крику…
І відсвіжуєш пам’ять ковтком води перед самим собою.
В сувоях простору слід п’ятипалий твій не зітреться;
Рукою заприязнивши землю, пізнаєш відданість її.
Світ неполоханий, дух зрівноважений, спокій нерушений,
І мудра веселість зору.
Збирач яєць, зривач квіток, нанизувач намиста!
На шию вішаєш гірлянду шкаралущ, тім’я
Увінчуєш цинобронню
Та зіллям, а на плече садовиш махаона
І йдеш, аби позначити присутністю своєю рожевий захід.
… Гомілка мамонта, тройзілля і біла глина
Та дрібка охри – у жменях – для духовияву.
Натхненно, ретельно на вапняній горі надряпав
Густо ліній
І радість втер на всі часи прийдешні: внизу дух
Глиб, і над ним – Зем, а вище – Волос, а на
Крачадах в нього сидить людина,
А понад усім гордує дух Неба! – з головою птахи
Та білим оком посередині.
… ділювальні давності, руничні залишки – зате
Наявність духу, розсудливість руки, яка пізнала
Міць усього сущого:
Пташки не руш, не затискай комахи, не смич
Пір’їну, не чіпай гнізда, не каламуть води, не, не,
Не, не…
Орудуй каменем, три патерицями, розмішуй охру,
Міси глину, збирай насіння, скороди ниву, визбируй
Нехворощ, а тернову голку встроми у попіл і
Щонайперше приклади руку до свого серця:
Чути стукіт – то нагад постійний, що ти споріднений,
Побратаний з усім живим навколо.
Ой! Ось він, час, тут, під рукою в тебе, він міряє
Твою ходу, твій біг, твій сон, твоє мовчання.
Тук-тук-тук-тук… Це джерело, не скаламуть сумління…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Чи приносить золото щастя.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Початки (“Сухі галузки непомітно… “)