Павло Мовчан – Впізнавання вогню

Related posts:

1. Павло Мовчан – “У дзеркалі вогню відбилась ген ріка… “ У дзеркалі вогню відбилась ген ріка, У пам’яті його цвіла найперша іскра. Та блиск молодика, що крейдою стіка, Нагадував мені, що це жура понтійська. Сарматський знак запіксь навік серед чола, Лиманська сіль рипить в розхитаних суглобах, Мовчить мені в ушу байдужа ковила, Що накрива габою кургани крутолобі. В замісі глини – сон, і тиша, і […]...
2. Павло Мовчан – Коло річки Там ліс шумів і обсипалась хвоя, А нас вітри минали стороною, Проходили, сипнувши жменю голок, Сталевих голок в спину навздогонок. І перед нами в дзеркалі рухливім Дерева ворушились полохливі: Углиб і вбік – на темному зелене – З вільшиною розпукана вербена, І на поверхні кільця ряботіли – В них дощ пронозив голки, наче стріли, І […]...
3. Павло Мовчан – “Незайманосте днів, зцілющосте майбутня… “ Незайманосте днів, зцілющосте майбутня, Розпорошусь і я, мов грудочка землі… Якщо хтось буде жить, то буду й я присутній Краплиною в струмку, сажинкою в золі… Пелюстки снігові запорошили ганок – То небо відцвіло чи пізній покрівець? Але життя таке, мов розпочався ранок, Торкається повік нервовий промінець. І про який кінець, і про яку погибель Хто […]...
4. Павло Мовчан – Набравши води Війнула жовтизна і дзеркало криничне Замислилось, немов відчуло глибину, І ти щось заспівав, та голос був незвичним: Веселу починав, а вийшло на сумну… З чола свого хотів був зняти павутину, Та пучками відчув, як в’їлася вона… І радісно було в оцю погожу днину, Хоч радість і була зісподу вже сумна. Дивився на люпин, але, крім […]...
5. Павло Мовчан – “Край тіні власної ти, матінко, сидиш… “ Край тіні власної ти, матінко, сидиш, Покрай життя, покрай своєї долі, І зеленіє в затінку спориш, І високо тобі, як на престолі. І все ти бачиш, все до білоти, До мого смутку, до рубця на тілі – Все бачиш ти, все чуєш серцем ти, Проламуючи простір скрижанілий… Моя печаль, жалі мої і біль Відлунюють у […]...
6. Павло Мовчан – Рука Тільки й видно було, що руку, А за нею не розпізнати імені, Ані змісту очей, ані жодного звуку. Тільки широка долоня, ширша за світ. Гойдати колиску, місити тісто, пестить тиху кульбабу. О руко! Няньчиш вогонь, запліднюєш землю І кладеш камінь на межі з холодом, Благословення твоє п’ятиперсте відкриває простір, Вперед простерта – іде… іде… дорога… […]...
7. Павло Мовчан – Біля братської могили Незримо, але чітко мінився хмари профіль. В проміжках між дощами спалахували кохви І, висвітливши сутінь, заціпеніли в страсі, Бо, як і ти, уздріли провали чорні в часі. З тих непомітних щілин тягло липкою цвіллю І листя вибивалось несправжнє, побіліле… І чувся плач: “Синочку, гіркий мій полиночку, Чого ж ростеш далеко ти на чужім горбочку?..” Щоб […]...
8. Павло Мовчан – Бухенвальд (Фотографія хлопчика перед стратою. З циклу “Музейні експонати”) Неопалима купина! Запалена ще з ночі. Палахкотіла край вікна, і пломінь жбухав в очі. І я крізь полум’я дививсь і збільшеним все бачив: Вчорашній день і нову близь, І очі жаром налились, і став весь світ гарячим. Палає шлях, і білий кінь Обвуглив в леті груди, І, […]...
9. Павло Мовчан – Розорана могила 1. Пилок часу ліщина трусить на перелоги голубі, Я загублюся, віднайдуся, як ніж в руці, Сам у собі. Але, шукаючи, я втрачу те, що невтраченим вважав Та неубутним, так неначе об вітер притупив ножа… І погляд каменя не вріже, пилок спаде, Збіжить блакить, Ніч висходиться, як на дріжжах, пітьма Бродильна зашумить. На дні її себе […]...
10. Євген Маланюк – Смаглявість від того вогню На Ольшанськім кладовищі в Празі, В місці, де була могила Юрія дарагана, Поховано якусь жінку. Хрест валяється на стежці. З часописів 1936 р. Смаглявість від того вогню, Грузинські очі, сухість вилиць, Слова, що цокали і бились, Продзьобуючи вихід дню. Раз – орлій клекіт, раз – стріла, Раз – вірна куля. І ніколи Не змусив хам […]...
11. Павло Мовчан – “Болючішає зелень і блакить… “ Болючішає зелень і блакить, І дзеркало зістаріле болить, Хоч бачу, як струмує риса в ньому; Твоє обличчя в струмі золотому Вже не твоє, а натяк на подобу. Зректися тричі і мене попробуй, Бо час правдивий, докази – прямі… Хіба тебе я зрадив? Я зрадів, Коли з очей здер образ, як полуду, І кинув одлі. Та […]...
12. Двоїста символіка вогню і води у міфах та легендах українців 1. Вогонь як жива істота. (Наші пращури розуміли силу вогню, вбачали в ньому двоїсту символіку. Колись давно вогонь вважався живою істотою з примхливим характером. Він їсть, п’є і спить, як людина. Але якщо його розсердити, він може роздмухати цілу пожежу. Через примхливий характер вогню з’явилися вірування і застереження. Вогонь не можна було топтати, не можна […]...
13. Павло Мовчан – Карби на камені Снувались крізь шум Лише звуків прожилки, І вітер до білого воду стругав… В ногах шерехтіли камінні обмилки, І морю затісно було в берегах… Ти, водо, Колись могла світ весь пойняти, Вмивала всю скверну з обличчя його, А зараз стискають бетонні лещата, І світ цей, напевне, очистить вогонь. Бо ти не піднімешся, водо, безсила, До скелі, […]...
14. Павло Мовчан – Спалахи Стоять, немов після посвятства, Дерева, світлі, мовчазні, І щедро роздають багатства Сухій осінній стороні. Я і собі підставив жмені – Хай капле золото й бурштин… Але летять скарби повз мене,- Рука ж, пожадливо-нужденна, Вхопила декілька жарин; І, відсахнувшись, біль струсила, І, мов згадала давні дні, Труснула дерево щосили – Вогні посипались рясні. І губи, спалені […]...
15. Павло Мовчан – Спорідненість Небес високе будування На вінці обрію оперте – Висока кришталева баня Лункою тишею всещертна. У безголосому світанні Спливало сонце так повільно, Ніби зіходило востаннє Над сонним світом чорно-білим. Востаннє цвів метелик біло На бадилинці кропиви, Волосся сонячно горіло, Як німб, довкола голови. Усе опуклювалось. Зріло, Проймалось світлом золотим, Все більш споріднювались з тілом За ніч […]...
16. Павло Мовчан – Розщіп Пом’якшений до сліз снувався голос вітру, А в пучці вказівній дрімав вогонь досвітній, І тіні на стіні писали розпач свій, І книга на столі лежала, мов сувій… Майбутнє не ввімкнеш і не освітиш долі, Хіба сліпим перстом ковзнеш по сторінках… І думка ледь жива у сонному розсолі Здригнеться – спалахне на мить вогонь в шибках… […]...
17. Павло Мовчан – “Життя благовісне, звеличене смертю… “ Життя благовісне, звеличене смертю, У слові у кожному – кисню ковток; Найменша піщинка тобою всещертна, Обтяжений гнеться к землі колосок. Життя відшароване звуком і змістом Від панцернокрилих і від хробаків; Долоні, пронизані сонячним вістрям, Слова здобувають з-під шару пісків. В любові – спільнота, в землі – заохота, І радість обличчя до ласки дощів. А воля […]...
18. Павло Мовчан – Батькові Проносячи шум, саморослі колони Попарно ішли вздовж шляхів кругових… Ти слухав і вгору підносив долоні – Вони ж підлітали не вище трави. Який же низенький… А води ще нижчі. Та сонце ще нижче за води сіда, Щоб нуритись в темінь і шляхом очищень Пройти, як проходить краплина-звізда. Лежав горілиць, а долоні, безсило Спурхнувши, знеможено падали […]...
19. Павло Мовчан – Пограниччя Це все було. Було це все зі мною. Розмитий і задивлений водою, То я стояв на березі тоді, Коли повітря шилося стрілою І вигуки лінали молоді: -Агов, тогобіче! Осначе криги й ряски, Де твоє остя з кістя й луски? Чому твої цибайла дибулясті Не можуть течію перебрести: – … І гнівавсь я. І кидав каменюку […]...
20. Павло Мовчан – Взаємозв’язок Твердішають в пальцях суглоби повільно, Хоч тоншають жили в зап’ясті щодня, Та я відчуваю: у нас є щось спільне З вербою, що зростом усіх обганя. І слів не знаходжу, щоб шлях привітати, Щоб пороху все розповісти про час, Щоб лезом долоні граніт розпечатать І виявить спільність, що зріднює нас. Аякже. Усе пересноване часом. Єднальні волокна […]...
21. Павло Мовчан – Казка Хто-не-хтось, де-не-десь, з деякого царства Стрілку висмикнув з небес, мов пір’їнку з пташки; Хтось чомусь її узяв, щось чомусь згадавши, Рушники комусь хтось ткав, душу кляв пропащу, Шкуру жаб’ячу палив наповіщось люто, Каменю клубок котив, відбував покуту… Шлях світ за очі проліг десь чогось шукати: Не знайшов, не вмів, не зміг, не здобув, не втратив… […]...
22. Павло Мовчан – Пташине імення Опукла спокусливість ліній пливучих Схвильовану плоть за хвилину озвучить; І ніч насолоди, спожита поволі, Розчиниться в грудях крупинкою солі. Від лона палкого долоні відлинуть, Заносячись вгору на лет лебединий, І витнуть в повітрі осягнуті форми, Щоб солод плавкий пережити повторно. Похмільне вино спучнявіє у жилах, Коли захолоне, і спогад відхлине, І пам’ять твоя, мов блакить […]...
23. Павло Мовчан – Спроба міри Від роздолля біль під серцем: Леле, що за глибина! Синь-блакить черпав наперстком, Щоб добутися до дна. Та блакиті прибувало, Хоч росла щодня жага, Пив захлинно – було мало, Синь кипіла в берегах… І метелики летіли – Білим-білі пелюстки, Покривали всеньке тіло Світлим полиском луски. Треба глиб мерщій пронурить, Щоб майбутню змірять путь, Треба здерти власну […]...
24. Павло Мовчан – Зимова дорога Прозор’ям пойнята долина, А де джерела дзвонять радість, – Сніг, наче пера соколині, Лежав розметаний в безладді. І білість бралася сумлінням Від суцвіті, що тліла в глиці; І зріли снігурі зомлілі, Як взяті сонцем полуниці. На аркуші грушевих пахів Плоди викреслювала гілка, І до дзьобів тулили птахи Давно знезвучені сопілки. І відливалися долоні По обрисах […]...
25. Павло Мовчан – “Від роздалля біль під серцем… “ Від роздалля біль під серцем: Леле, що за глибина! Синь-блакить черпав наперстком, Щоб добутися до дна. Та блакиті прибувало, Хоч росла щодня жага; Пив захлинно – було мало, Синь кипіла в берегах… І метелики летіли – Білим-білі пелюстки, Покривали всеньке тіло Світлим полиском луски. … Треба глиб мерщій пронурить, Щоб до зірки змірять путь, Треба […]...
26. Павло Мовчан – З глини ліплені Ти маєш можливість ще й раною стать. І діткнута плоть язиками багать Достойно знесе усі муки високі… Та поки у камені іскри ще сплять, Хутчій витискай з нього соки, І мури розкидай, і вежі зруйнуй, І вилущи зрілу бруківку, Щоб час розступився ушир-глибину, Щоб легко було проростать, мов зерну, Ногами торкнувшись долівки. Бо з глини […]...
27. Павло Мовчан – “Вода спалахнута не гасне… “ Вода спалахнута не гасне, Узявшись золотим льодком, І чайка падає шугаста З-під неба зірваним листком. Овершки хмар жахтять пшенично, Хо-ло-не-по-піл-на-льоту… І очі рве студінь кринична Углибочінь, у висоту… Аби забув про всі щербини І про тернини та сучки, Що душу брали, як на кпини, І тіло рвали на шматки, Бо ж все, що зриме, те […]...
28. Павло Мовчан – дно Святкову блакить лиш відтінюють хмари, Що разом із небом за обрій пливуть. І дно прозира крізь промоїни й шпари, І видно камінчики круглі, як ртуть. Мені відкриттям об’явилась безодня: В союзі із спокоєм дух воскресав, Поволі тепліло повітря холодне, І світлістю дня наливався ти й сам. І тільки печаль, відтінивши святковість, Відкрила в єстві глибочезне […]...
29. Павло Мовчан – “Розпущено на волокно… “ Розпущено на волокно Заткану в луки синю річку; І розплелась у небі знов Від літака срібляста стрічка. Віск талий руку обігрів, Розлившись по долоні, І стверднув золотий горіх На щедрім многосонні. На гілці ніжність запеклась На краплю соковиту, Немов роса, ввібрався час В шорстку гранітну плиту. Вже й стежку стоптано до тла Ногами басовито, І […]...
30. Павло Мовчан – “дме вітер… “ Дме вітер. І снігом сухим замітає сліди на снігу, І плоть бугилова гуде, як сопілка. То протяг навстіжний зі снігом припали до губ, Щоб видмухать з тебе сльозину, від стужі прогірклу. Самотність яка! А відчуженість неба й землі? Так ніби на світі до тебе й людей не бувало… Здається, біжиш, а насправді – вмурований в […]...
31. Павло Мовчан – “По сліду каменем котила… “ По сліду каменем котила, Піском кропила, де ступну, Моя насущнице, немила, У гніві я не обернусь… Долоні багнуть відлетіти, Обернена душа назад, Де замикають сині квіти Прояснений осінній сад… Де слідьма яблуко котюче Вминає дощовий пісок – Незрима ниточка сполучень Так хутко зменшує клубок, Що я спинився, кам’янію, В кристалах згаслих зав’яжу, Як іскру, маківку […]...
32. Павло Мовчан – “Громадяться віки і на свідомість тиснуть… “ Громадяться віки і на свідомість тиснуть, Мов набуха гора під власним тягарем… І палиться життя життєво-смертним киснем, І ріжуться шибки повітряним шклярем. І міняться вони: зчорнілі на блакитні… То миються жовтком, то золотим вогнем… Чому здешевів так твій, Боже, кожен витвір І на життя ціна все пада з кожнем днем? Де не копнеш – там […]...
33. Павло Мовчан – Вікова основа І криком визначив повітряну стіну, І на відлуння власне озирнувся, І все збагнув про самоту на світі: Ти дав мені цю далеч голосну, Щоб зміг в землі я згодом заніміти. Але я жив… і губ не розмикав… І до твого не підступав престолу… Та й ти мене у храм не закликав, Не дорікав байдужістю ніколи… […]...
34. Павло Мовчан – “Ти – світла далечінь, простелена рівнинно… “ Ти – світла далечінь, простелена рівнинно, Прозора та дзвінка, немов погожа днина, В тобі блакить лунка і крила журавлині, Співучі павутини пряде твоя рука. Люблю тебе, о земле! Твоє пречисте лоно Остуджує мої натруджені долоні, Наснажує мене, як трави на осонні; Тепло твоє у жили щохвилі затіка. Наперекір вогню і подихам пустелі, Тебе зволожу я, […]...
35. Павло Мовчан – “Сніг кучерявивсь, скручувавсь в спіралі… “ Сніг кучерявивсь, скручувавсь в спіралі, Наждачив слух до шерехту в дуплі; І дерева, загострені, мов палі, Повитикались виклично з землі… Яка безглуздість, мов труди Сізіфа, Громадить хмари та молоть сніги, Щоб захлинутись кучерявим сміхом Та зчистить сніг з ледачої ноги… Струмливий зір просинює порошу, Немовби прагне янгола знайти За деревами, але світ спустошивсь До відчаю […]...
36. Павло Мовчан – Листок (З дитячих спогадів) (З дитячих спогадів) Між білим небом та землею Гіллям назубився гайок, І сніговою течією Прибило висохлий листок. Упростяж глянув: білим-біло… Лиш проступили реп’яхи, Так, мов родзинки ті на тілі, Сирітним нагадом сухим, Що часу колесо велике Дробило оберт ще один. А ти сягнув за межі крику, Муруючи стіну з крижин. Глянь: випростовується промінь, Напружуючи тятиву, […]...
37. Павло Мовчан – душа прозориться до дна Ніяковіючи Цвіте жовтенький підбіл. Пахнуть трави. Жовто-зелено, кучеряво Берези повняться. Теплінь… І на прозору волосінь Нанизує хмарини жайвір. Скрипить, розхитана іржаво, При окоренку вербна тінь, Мов скаржиться: така світлінь… Така ясінь! Лункі долоні Тримають склянки сонцеповні, І вінця тануть на губах, І, наче свічка в дзеркалах, Плід світиться в жіночім лоні. І вінця обрію склодув […]...
38. Павло Мовчан – Гаряча дорога Розторочивсь поділ сорочки, Бо пльондравсь довго по росі: На литках споришу листочки, Під п’ятами гаряча сіль. Тепло твоє земля вбирала, За пазуху ти землю клав, І крізь сорочку проростали Пір’їни бліднуватих трав. В тобі ставало більш земного, В землі дедалі більш твого. Була гарячою дорога – Пекла підошви, як вогонь....
39. Павло Мовчан – Борозна Полив’яно-струмно шляхи розлилися, По обрію щедро хтось поле засклив, А в ньому лиш жайвір дрібненький відбився Та хмари, що з воску за ніч натекли. Спливала за полиском скирта соломи, Мов нагад доречний про вічні труди; Побачений світ ніби став незнайомим, Так, ніби із мандрів вернувсь ти додому І в люстрі побачив себе – молодим… Відсиріли […]...
40. Символіка вогню у збірці І. Франка “Зів’яле листя” У “першому жмутку” поет розповідає про своє весняне кохання, яке з плином часу згоріло і перетворилося на золу. “Першій жмуток” викликає асоціації осені, початку кінця, вмирання квітучої природи. Восени домінуючими кольорами можна вважати жовтий і червоний, тому не дивно, що майже в кожній поезії цього “жмутку” наявні ці кольори. Жовтий – це колір віддаленого сонця, […]...