Павло Мовчан – Старокиївський триптих



Віси сам, як могу сказати всіх книг
Подобнаа, уне ми, і тобі полезнаа,
Еже от того божественаго и святого
Манастиря Печерськаго відеанаа и
Слишаннаа от многих мало сказати.

Писав дьячок Нестерец с
Сокалья, міський син Лукьянов.
(Києво-Печерський патерик, 1113)

1.

Ніч смутку на стінах печерних намул полишила
І списаний аркуш дотла спопелила.
Дмухнув вітерець, лиш клапті стовпцем закружляли,
Зосталися літери, ніби відлиті з металу.
І дяк прочитав те, в що вилилась звечора думка:
“Любов неділима і руха

тебе без керунку”.
Рукою провів – літер зернини змішались,
Рядок був той самий, та іншим був зміст на скрижалі:
“Людов небілима і рута бере бехкебунку”.
Спотворений зміст, певно, був візерунком,
Бо літери гнулись в дугу, як магнітні опилки,
Тяглись до руки, до волі людської навиклі.
Слухняно ставали то вздовж, а то впоперек хутко,
То бігли шнурочком вони за долонею прудко!
І раптом збагнув він сутність нетлінно-слухняну,
Коли зусебіч їх пильніше оглянув:
Між ними зіяли такі незглибимі зазори,
Що можна просунуть не лише каламар, але й гори…
І все, що мережив,
те згріб гарячково у жменю,
Відчув на вагу, що літери ті преваженні…
Ходив і губив – що не крок – зерно по зернині…
І там, де ступав, земля стугонить і донині.

2.

Аз же по достоанию, како візможу
Похвалити тя,
І скверни уста имія и
Нечист язик?

Вологою насотувалась сутінь,
Лягала, ніби змочена в отруті,
Хустина на посинілі вуста,
Текла смолою в горло гіркота,
І галос облягала німота…
Безугла ніч, вологою набрякла,
Лічила з ринви падаючі краплі
І м’язи спазмом зводила мені,
Аби засклити в траурнім вікні,
Де ні знаку про сонцемирні дні,
Ні скалки світла в чорній глибині…
… Слова перебираючи барвисті,
Він шепотів: уста, листи, намисто,
Лілея біла, коло, колоски;
І в кожнім слові схоплювались чисто
На спогадах очищені роки.
Рука на дотик відчувала звуки:
Гранчасті, круглі, гострі, наче шкло, –
Вони творили в темряві сполуки,
Яких в житті ніколи не було:
Намисто уст, лілея колобіла,
Гранчастий рот розплющених криниць…
Цієї ж миті внизувались стріли
У отвори розширених зіниць.
Та все ж із надрів пам’яті щомиті,
Пульсуючи, спливали імена,
Вуста мовчали, сутінню залиті,
Перехильцем допивши ніч до дна.

3.

В бік ночі хилиться трава,
І вітер душу порива,
Мов жухлий лист, як порошину,
Щоб в лійкувату порожнину
Її всотала круговерть,
В безмовність, де владує смерть…
Та все ж, та все ж ти – двоєдиний,
О літописцю невиспимий,
При ночі цій, при світлій днині,
При повнозвукій крапелині,
Що часом виповнена вщерть.
Рука з пером у ніч простерта
Над німотою, понад смертю,
Над чорним дзеркалом води,
Над муром ночі, що зіпертий
На підмурівок зі слюди.
І слово, в десять сажень глибу,
Перед ченцем вже ставить вибір:
Окремість дня чи ніч злиття?
Та чи насправді несправдиме
Твоє жадання?.. Віхоть диму,
Мов з головешки – відмайне…
Позолотившися вогнем,
Поглянеш – далеч несходима
І ти, що танеш день за днем.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір чи все можна купити за гроші.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Старокиївський триптих