Павло Мовчан – “Тихенько відійди… “

Related posts:

1. Павло Мовчан – “Відкривши тихенько повітряні двері… “ Відкривши тихенько повітряні двері І звузивши очі, я в світло вступив: Літали ромашки легкі, білопері, Сталився на вітрові сонячний спис. Вступало у згоду з блакитним – зелене; Сприймаючи світло, мій зір віддавав І смуток високий, і радість священну Так, ніби із мене ще хтось виглядав… Він світла боявся завжди, а сьогодні, Примруживши очі, так пильно […]...
2. Іван Франко – “Тихенько річка котить хвилі чисті… “ Тихенько річка котить хвилі чисті, Так тихо, що в ній чуєш, як тріпочесь Сверщок, що впутавсь у зів’ялім листі, Що і самому розплистись в ній хочесь. Тихенько зорі моргають іскристі… Зірниці промінь, мов дитя, хлюпочесь В хрустальних водах; голії, безлисті Нависли лози, їм заснути хочесь. На дні перловім щука спить спокійно, Ліниво зіви шевелить кроваві, […]...
3. Павло Мовчан – Край плеса Темні пасмуги вітру рябили ріку І до берега йшли – очерет хилитався, І ритмічно, як подих, на рівнім піску І твій час, і ти сам відбивався… Одночасно він ймення чиєсь розсипав І піску нагортав у бляшанку. А на тебе дивилася річка сліпа, Ніби чула твою лихоманку. Прохолонув і світ, і підсинена кров, І двобічно листки […]...
4. Павло Мовчан – Перед дзеркалом Затримало б хоч ти, безпам’ятне свічадо, Минаючу, співку, гірко-солодку радість. На аркуші води затримай хоч обличчя, Хоч рамцями обмеж пустечу руйнівничу… Будинок, наче сніг, пойнявсь давно водою, Пом’якшала земля поволі під стопою, Рідкішим став твій слух – просіюється мова: Лишилося хіба якихось два-три слова, “Вітчизна”, “ненька”, “ти” Та зойк чи вигук гострий, Що котиться вперед, […]...
5. Павло Мовчан – “Віддзеркаливсь в снігах і розмивсь… “ Віддзеркаливсь в снігах і розмивсь В талих водах, на скибах рахманних. Був і степом, і полем колись, Величався життям дерев’яним. І на пам’яті вже ні слідів: Ручаї постинали й підошви, І життя, розчинившись в воді, Кров згорнула у кілька горошин. До подини і погляд вже збіг, Губ куточки течуть до долини, Щоб ізнов перейти колись […]...
6. Павло Мовчан – “Спогади викреслив, імені зрікся… “ Спогади викреслив, імені зрікся… Не впізнавай мене – це вже не я… Наче образу, забув я весь вік свій. І не пристане вдруге ім’я… Не спопелію, Боже, я вдруге, Трепетом тільки на клич озовусь. Стелиться в ноги сонячна смуга, – З неї зійти на обоччя боюсь. Бо наблукався уже манівцями, В сутінках вдосталь наспотикавсь, Не […]...
7. Павло Мовчан – дерев’яне коло Навперестріч ішла ти, доле, Аби здійснитися життям; Та розминулись – і по колу І досі ходим – дні ж летять… А з поля літ ізнов водою Сніги стікають у ярки; Ліщини кущ, що був тобою, Сахався теплої руки. Лише торкавсь – ти завмирала, А відступавсь – хиталась ти, Коли ж ішов – слідком ступала По […]...
8. Павло Мовчан – Спокуса Чи йде тобі із рук та круглість первородна, Що чиста помислом освяченого лона, Де квітнуть квітові до осені глибокої І гускнуть медові, настоянім на спокої. Гарячі яблука – зсередини – від спілля Червоно сплакали у сутінне замшілля, Та їх ізнов чомусь долоня проминула, Так, як мина своїх дітей зозуля: Минаючи, питає, де пташата? Тобі одне […]...
9. Павло Мовчан – “Не розмежовані вітрами… “ Не розмежовані вітрами, Сплелись дерева понад нами. Дрімотно голуб туркотів В гущавині на самоті, І соломинки золоті Ламались в’яло під ногами. Криничні погуки зозуль Кропились у блакить півкуль І щось забуте воскрешали, Розмиті риси проступали Крізь набігаючу сльозу: Ягня чи янгол – не впізнали, Бо крила застили зозуль. Самоозвучені ущерть, Самоошукані собою, Ми полишали власну […]...
10. Павло Мовчан – “Я жайвора шукав по пісні в піднебессі… “ Я жайвора шукав по пісні в піднебессі. Він, випливши, зникав, аби ізнов воскреснуть, І поле підіймав, як полотно за нитку, І павутину пряв прозору для сповитку. Жарино в жмені, жайворе пекучий! Зронися в губи, голос мій озвучуй. Впікайся глибше, швидше в серцевину, Пронизуй наскрізь, наче намистину. Летить угору тлінне моє тіло, Лиш тінь внизу лишається […]...
11. Павло Мовчан – “На снігу торішнє листя… “ На снігу торішнє листя, Насінина на снігу, Сніг присів, немов прокиснув, Стежку втоптану прогнув. Пойнялась водою крига – Жовта тріщина навкіс, Почалась така відлига, Що не стримать власних сліз. Розпочався розпад, тління, Руйнування білих веж, Перебарвлення, зчорніння, Визначення нових меж. Почалося лицювання, Викриття таємних змов, Бо двозначний сніг в мовчанні Щось приховував ізнов. Та під […]...
12. Павло Мовчан – “Рійба комарів в надвечірнім промінні… “ Рійба комарів в надвечірнім промінні Ізнов обіцяла днину погожу, І час мовби був віковічним, незмінним І вимагав хіба що продовжень. Навіть в канаві синя крижина, Пляшка порожня, жовта бляшанка Свідчили вічність життєвого чину, Що не обмежувавсь ніччю та ранком. А по ковбанях вода каламутна Повнилась снігом ніжно-рожевим. Тільки незрима сила присутня Зміни творила повільні квітневі: […]...
13. Павло Мовчан – “Обганяє хмара хмару… “ Обганяє хмара хмару, Куриться літак, мов дріт, В надра вигаслого жару, Щоб поволеньки згоріть… Шовкопрядний дощ тихенько Точить лощені листки… Біль такий, ніби обценьки З тіла смикають кістки. Та не змірять болю звуком, Не змотать його, як нить. І у пологових муках Породільниця кричить. Пробиває шкаралущу Вже дозріле пташеня… Доганяє смерть всіх сущих, Крик погибель […]...
14. Павло Мовчан – “Зника кристал прозорості з малюнка… “ Зника кристал прозорості з малюнка, Проламується колір глибини, Для дії нової готуються лаштунки, Лунає гулко голос вказівний: – Знімай ворота-а і розкопу-уй гатку-у-у, Блакитний вітер в житлище впусти, Розплющуй очі на свої початки: Був кольору небесного і ти! Загойданий був хвилями, як мушля, Загвинчений, мов корінь, у блакить, Вбирав ти в себе гомони ядушні, Щоб […]...
15. Павло Мовчан – “… І вустюки занозяться в зіниці… “ … І вустюки занозяться в зіниці, Суха солома очі розрива, Занурюєшся в себе, як в криницю, Де рідина застигла нежива. Не від щедрот природи, А від злиднів Переінакшується зміст твого єства… Та ні набутків, ані втрат не видно – Спустошилась скарбниця родова… Речовина життєва вибуває, Зроста натомість порох костяний, Солома, стиснувшись, очниці розриває, І вивергаються […]...
16. Павло Мовчан – Впізнавання вогню Шумить вода на перекаті… Чиєсь обличчя при багатті, Мов маска мідяна, блищить, І лиже пломінь язикатий Суху вільшину – та тріщить… Я з відстані тихенько грівся, Долоні в той бік простягав. Вогонь на ноги раптом звівся І хилитнувся, мов впізнав. Це він лизав і стріху, й сволок, Лелеці крила обпалив. Це він у віск впечатав […]...
17. Павло Мовчан – Триптих почуття 1. В’язень в коханні, в солодкім стражданні, Муки мої, як вино, втіходайні. Змішана пам’ять з духом весняним Радість приносить та й несказанну! Світло блаженності, щедро розлите, П’є моє серце, п’є і несите. Сяє твій образ в дзеркалі слова – Не перейди, вільна любове! Літепла хвилі лебеді котять, Крила розсовують нові широти, Тчеться вітрило нам на […]...
18. Павло Мовчан – Посеред двору Над ким ті сурми плакали? П. Тичина Срібно-рожевий дим. І висота дзеркальна. Я відкидаю сніг. Та музика печальна Раптово вчулася, схитнулась кругла мідь, І тінь лягла на білене подвір’я Так, ніби був не ранок – надвечір’я, А хто де грав – того не зрозуміть… Зіпершись на лопату серед двору, Я наслухав: летіло щось прозоре, І […]...
19. Павло Мовчан – Величання води Грунтуймо собі ніч, бо йде вода висока. Окличники сурмлять в зелену бугилу, І ручі конюхи вже білять коням боки, І так, без поводів, пускають їх на луг. Підрізуйте вогонь, перейнятий у спадки, Розшийте житла всі і цямрини замкніть: Іде вода до нас через широку кладку, Кладіть до ніг її просту вербову віть. Бо ж це […]...
20. Павло Мовчан – Пам’яті Василя Шукшина З землі повстале в землю повертає, Та дух кріпить надія вікова: Безсмертні всі, і згину нам немає, Немає, друже, бо живі слова. Нам легко так у будь-яку хвилину Тебе відчуть і небом, і зелом, І кожна нами пережита днина Твоїм значиться молодим крилом. Єдині ми. Землею і водою, Зелиною і яблуком в саду, Єдині ми […]...
21. Павло Мовчан – Медитації 1. Біля монастирської брами Ще день вербі коронуватись Та вщертно вітром наливатись, І величатись житлом птичим, І крону щебетом музичить. А потім все, заламуйсь, гілко,- Дудить пронизливо сопілка!.. Очима, де не запряду, Жовтаву скалочку знайду: То віск проріс, А то живиця… Краплини сліз,- Яка різниця, Що нам віщує знов біду. А ще недалі як учора […]...
22. Павло Мовчан – “Сказав: “Ти на відстані” – відстанню стала… “ Сказав: “Ти на відстані” – відстанню стала, І півень тебе не сягає вже криком, Вже і дорога потовщала в палець, І слід затягло у глибини безликі… Зайві слова – зміст їх неповний, Тільки тепло випромінюю з серця – Голос летить слідкома молитовний, Що, ніби лікоть сорочки, протерся… Я покликав тебе високо з ночі, Пальці вмерзали […]...
23. Павло Мовчан – “Що може віщувать про плід тернова квітка?..” Що може віщувать про плід тернова квітка? Оголеність стебла не змінюється в звук. На грубих чагарях лежить легка намітка, Заплутавши в собі бджіл золотий ланцюг. І просторінь крихка розкрилася в незнане, Покірно ведучи свій погляд, щоб збагнуть, Чом неодмінно в цих мережах тонкотканних Доцільність а чи лад присутні мають буть? Цвіте? Нехай цвіте. Само все […]...
24. Павло Мовчан – Літери Я пам’ятник собі поставив нетривалий – Не з міді гордої, не з мармурових брил, Скупі слова мої, що на папері стали, Укриє завтра пил. Припав шаром попелу аркуш паперу у мене, Я здмухать хотів, але попіл крутнувся шалено, І порснули літери, всякли слова попельнасті: “Печаль очищає, і зміцнюють душу напасті… “ Я знав – що […]...
25. Павло Мовчан – “Ні квітка безіменна, ні трава… “ Ні квітка безіменна, ні трава Ще не збулися захвату і зросту. І гоструватим духом кропива Виповнює вже перезрілий простір. Затримує учепистий реп’ях Тебе на мить в дорозі відпочити, І зір твій вгору піднімає птах, Аби в очах усе земне здрібнити. І вимиває з пам’яті струмок, Мов бите скло, якісь події, дати; Іржавий з тину виповза […]...
26. Павло Мовчан – Лист не з початку … недоліки в достоїнства возводив, Щось промовляв від імені народу, Від імені народу вік брехав, Мав насолоду: товк у ступі воду, А скаржився – історія лиха. Та це між іншим, головне ж – природа Тут неповторна: лебеді, качки, На дні ріки, або, точніш, на споді Графітові соми і судачки, Свинцеві викиди, грузильця та гачки… Про […]...
27. Павло Мовчан – На узвороті, або криниця Іллі Турчиновського Турчиновський Ілля Михайлович (30. VII. 1695 – р. см. невід.) – один з представників мандрівних Дяків. Народився в с. Березині (тепер Переяслав-Хмельницького Р-ну) в родині сотника… З 1710 р. мандрував По Україні й Білорусії: був учителем, дяком, Писарем, співаком, регентом, священиком… “ УРЕ, т. 15. 1. Сьогодні ліс такий високий, як ніколи, І легко так […]...
28. Павло Мовчан – “Зелений луг, веселий пух… “ Зелений луг, веселий пух І біла конюшина. І котиться луна за пруг – Вишнева намистина. Не наступай на трійчаки, На ці рослини щирі – З-під ніг сполохані квітки Летять в осінній вирій. Збезважся, виструнчись і ти, Візьми трой-зілля в пучки, Услідно і собі лети Над лугом однозвучним. Над шляхом, що глухим піском Прикинувся з учора, […]...
29. Павло Мовчан – Екологія У незгасаючім згасанні, У непросвітленім тумані Зозуля кличе-поклика Тебе, та голос двійника До неї з лісу обізвався – І ти здригнувсь: душа лунка Миттєво заніміла в страсі. А думалось, що ти один Собою простір весь заповнив, Ти ж – з близнюків, двох половин Складавсь, як зведені долоні, В яких горня, повне хвилин. Снує, мов човник […]...
30. Павло Мовчан – Перетинаючи Сірію Де той ряд послідовних віків, Що історик собі шикував на догоду, Щоб, добувши колону з-під шару пісків, Домальовувать карту народу! У копальнях повітря не менше руїн: То щербаті слова, то поламані крики, То на мідяні скалки потовчений дзвін, То відлуння, іздерті із губ, наче лико… Голос жовтий жовтіє, мов кість, Жовта кістка, як мармур, холоне… […]...
31. Павло Мовчан – “Я сам собі тісний… “ Я сам собі тісний. Словам моїм так тісно, Як сонцю в зворохоблених очах. Як в тріщину на древнім обеліску Мурашки заповзають, Так в мене Входять зорі Через очі сірі. Не можу розмістить В собі все до ладу. Не можу розмістить В собі себе самого: Уперто-довго Своє мізерне “я” Протиснуть в рамці днів своїх не можу. […]...
32. Павло Мовчан – Вересневий вальс Усупереч усьому був вересень тривалим: Куницями снував і яблука котив… Хоч на кілку кашкет вже теліпавсь зів’яло І, репнувши, кавун сміявся золотим. Мене ти вже не ждеш… Я й сам не жду нікого… То промайнеш в юрмі, то виринеш зі сну, На обрії зійшлись в одну – прямі дороги, А я собі обрав криву і […]...
33. Павло Мовчан – Жебрачка Листок підсвічує листка Скляним крапластим литим світлом… Яка торкає їх рука? Хто дмухає на них сирітно? Незримий дух з тамтого боку Листату ряску продува… Холодить протягом неспокій, Коли зужиті вже слова Спливають з глибини потоку, Щоб свідчить – пам’ять ще жива… Наприклад, “голод” – і незгасне Скресне обличчя жінки враз, Що, кажуть, з’їла діток власних […]...
34. Павло Мовчан – Шляхи данте (Уривок із поеми) Красна велич руїн, – розімкнулася пам’ять, Увіходимо ми в храм щорічних скорбот, Де тинька обсипається, світяться плями, Чорнота проступає крізь шар позолот. Непомітно павуття вдихаєш в легені, Чорним ниттям з грудей видихаєш печаль. Під ногами узявсь мармур мохом зеленим, І той мох дописав мармурову скрижаль… “О блаженний, хто йде… ” – прочитав я руками. Далі […]...
35. Павло Мовчан – Архип Тесленко в Харківцях Диму, диму сьогодні в мене в хаті було. З листа до М. Грінченка В холодній хаті протяги та цвіль, Сухар щербатий, смуток звідусіль. В холодній хаті важко однувати, Аби собі зап’ястя не розтяти, І, впершися очима у вікно, Розлити зір на біле полотно… В порожній хаті хтось сльозу зронив, В порожній хаті свічку запалив, В […]...
36. Павло Мовчан – “Воно прийшло і грюкнуло в повіки… “ Воно прийшло і грюкнуло в повіки: І срібний сон скотився із-під вій, І день почався від моїх очей, І я почався знову сам від себе. Парує сонце кавою у склянці І на тарілці мружиться, мов кіт. І тіні кружеляються у танці І кружлять, кружлять завіконний світ. Іду, щоб з яблук вицідить дозрілля, Думки губами Перебгать […]...
37. Павло Мовчан – Надра родові Ти – спогад сам собі і нагад про майбутнє. Знайшов ти жилу світла у надрах родових. І покоління всі в тобі людські присутні… Ти згорнутий словник слів мертвих та живих… Чому ж ти зубожів і сам себе обмежив Теперішнім лише та лушпайчастим “я”? Розставлені густі скрізь дротяні мережі, І межові стовпи по обріях стоять… Не […]...
38. Павло Мовчан – “Не крилить крилець пташка грудкувата… “ Не крилить крилець пташка грудкувата, Присохла до сучка, і оком не звильне З снігів високих, з білої загати, Що стримує повітря весняне. Себе високим деревом відчувши, Вона скрипить і гілкою маха, Злились в одну дві половинні душі – Всихає гілка, то й крило всиха. Та чути їй, як гостриться сокира, Як в корінь її жили […]...
39. Павло Мовчан – Житло Навчились думать – ну про що? – Утупившись у шибку. Сотає вітер білий шовк, Морозяную нитку. А в кожнім дереві – дупло Очима тліє дрібно; Та раптом дятлове крило Розпорошилось срібно… А наше житло – то є ми – Воно луна, то нишкне, Похрускує собі кістьми, До протягів навикле. В суглобах житла – тіла ритм, […]...
40. Павло Мовчан – Криничка Поваби земні щоденно тішать око: Безмежна зеленість трави, що не чує снігів, Дерев палахтіння, на листях настояний спокій І ківш гайвороння, що мулом на лузі осів. Розгорнеш траву, розкриється чорна криничка, Як отвір в минуле, куди навіть лист запада, Вершечком донизу летить обгоріла осичка, Але не схлюпнеться у проймі гранітна вода. Мов з докором, в […]...