Павло Мовчан – Перед дзеркалом

Затримало б хоч ти, безпам’ятне свічадо,
Минаючу, співку, гірко-солодку радість.
На аркуші води затримай хоч обличчя,
Хоч рамцями обмеж пустечу руйнівничу…
Будинок, наче сніг, пойнявсь давно водою,
Пом’якшала земля поволі під стопою,
Рідкішим став твій слух – просіюється мова:
Лишилося хіба якихось два-три слова,
“Вітчизна”, “ненька”, “ти”
Та зойк чи вигук гострий,
Що котиться вперед, вирівнюючи простір,
І навмання за ним ступаєш ти слухняно,
І, наче віск, в руках мнеш кулю олов’яну.
Розплющив глянцю шар, допив байдуже срібло,
Порожнє скло розтовк на скалки вельми дрібно,
На порох розмолов, дмухнув – порожні руки…
Навіщо ж ти вивчав усі земні науки?
Щоб в щілини між склом все протекло до краплі,
Що сяяла ізнов у просторі квадратнім
Оманлива блакить чи незглибимі води,
Яку на мить схитне новорожденний подих?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Моя улюбллена картина козаки пишуть.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Перед дзеркалом