Павло Мовчан – Заснув я у полі, поклавши під голову камінь

Я сам-один заночував у полі:
Високий мур зростав на видноколі,
Поволі обгороджував мене;
Я тілом чув тяжіння неземне,
Тому й чіплявся за траву руками,
Під голову поклавши теплий камінь,
Що сонцем упивався цілий день…
І стежив за роїстими зірками,
Виймався мені голос із грудей.
Десь у байраці скімлила лисиця,
І гнала холод споночіла птиця
На мене шеперястими крильми,
Присмоктувалась п’явками липчиця,
І твердь земну я відчував кістьми.
Зітхала піді мною, мов криниця,
Земля… і прагла мене вивергнуть з пітьми…
Кліпкі зірки судомили повіки,
Щоб я не спав. Заламувався лікоть,
Підводилося тіло, щоб злетіть,
Та голова дзвеніла, наче мідь…
Життя – ніби півстале, напівплинне,
Тяжіння відчувалось половинне:
То вгору тіло прагло, бгалось вниз
І нурилось з безвічного в хвилинне,
Немовби угорі я був колись…
Склепились непомітно так повіки,
І вийшли з-під землі підземні ріки,
І покотили тіло по землі,
Я вже не чув, як півень кукурікав
І як пісок росився на чолі…
На шиї бовтавсь, ніби тронка, камінь,
І я стискав скоцюрблими руками
Два кущики прив’ялої трави,
А ніч котилась чорними валами –
Я чув її перехлюпи грудьми…
Та світ раптово, мабуть, перекинувсь,
Бо вгору мене камінь поволік,
І налягла уся земля на спину,
Та я

не міг розплющити повік…
Спускався я наосліп по драбині,
Навпомацки перебирав щаблі,
Тріщала шкіра, рвалися судини –
Я відривавсь поволі від землі…
Та де ж зірки? – ні рисочки, ні зблиску,
Лише одна смоктюча глибина…
Душа ж бо чує, що межа вже близько:
Бо менша, що не крок, вага земна…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Заснув я у полі, поклавши під голову камінь