Павло Мовчан – “Лункі в узголов’ї колеса цокочуть… “



Лункі в узголов’ї колеса цокочуть,
І вікна мелькочуть, скипається ртуть…
Куди і кого безупинно щоночі
Крізь чорне безсоння везуть та везуть?..
Чи, може ж, то мчить моє тіло окремо
Від сонної пам’яті й приспаних мрій;
Лиш крешуть колеса – спалахує кремінь,
І лопають, мов міхури, ліхтарі…
І пес здичавілий волочиться слідом:
Дзвенить по дорозі гарячий ланцюг,
А тіло за ніччю все їде та їде,
І стукотом геть вибивається дух.
Свідомість моя розповзлася, мов пляма,
Приставши, мов нафта, до різних речей:

/> Її не віддерти від часу руками,
Вона так тягучо-повільно тече…
Тримають її ті, кого вже немає,
Чи, може ж, до пустки прилипла вона? –
А швидкість колеса лункі розриває,
І тілом моїм стає пустка нічна.
Вбирає вона і світла заскалки,
І гусінь всіх звуків, і тих поїжджан,
Які у дорозі зі мною ще змалку
Все їдуть і їдуть крізь ніч та туман.
Від їхніх облич позосталися маски,
Чи, може, то пам’яті плями масні…
Розлами шпаклює пітьма, як замазка,
Аби задихнулись ті з’яви в мені.
Ось Кущ несе крадені яйця в кашкеті,
Щоб вимінять в діда Касяна тютюн,
І Пітик мовчить,
проковтнувши монету,
І вузликом губи стискає Свистун…
Від гуркоту рейок земля осідає,
І важчає тіло в дорозі нічній,
І жили тонкі чорна кров розриває,
Мов інше життя дозріває в мені…
Можливо, і пам’ять не квапиться слідом,
Чи, може, вона, як у полі стерня,
Вчепилась в прожите, а тіло все їде,
І пес навіжений його здоганя…
Твоє тільки те, що ти пам’яттю мітиш,
Поволі й воно у намул осіда…
Від стебел далеко пашня цього літа –
З-під жорен-коліс чорно бризка вода…
Від тиску коліс вона борошном стане,
Втрясеться від гуркоту порох нічний.
І пам’ять відпустять сліпі поїжджани,
І сонце нарешті спливе з глибини.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Старий сантьяго переможець чи переможений.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Лункі в узголов’ї колеса цокочуть… “