Павло Мовчан – Сліди на піску (Цикл)
1.
Малиновий лікер і сутінь малинова…
І є лише “тепер” на всю світобудову.
Є ти, та є пісок, та хвиля крутогнута,
Малиновий ковток – і все, усе забуто…
В легенях зберегти б той солод муки й болю,
Спинить життєвий триб й не жити вже ніколи…
Бо далі, далі – нуд, а дні, як припиначки,
Бо там – жаждивий грунт, бо там лиш жар гарячки.
Бо там… Навіщо нам в ту шпарку зазирати…
Весь солод – пополам: життя ж лише почате…
Поча… печа… прича… О чаєчко-кричайко!
Оточує нас час, неначе
Викруглюють вуста і скрик, і вінця склянки,
Довкола – круглота, всередині – дуплянки…
І хлюпіт звідусіль, і слух гне хвиля круто,
Виходить з тіла хміль, із горла – гострокутно…
Та ще б один ковток – хай смертю біль виходить…
Зариємо в пісок взуття своє і одяг.
Нагі ми, світе, глянь… нагі і многогрішні,
Зрива всевладна длань з нас сповиття торішні…
Суровий вирок твій, та справедлива воля,
Солодкий цей напій, гірким-гірка недоля:
Жить в часі, а за ним лиш зберігати спогад
І про рожевий дим, і про… Але про кого?…
2. ТІНЬ
Від голосу відлуння
Від тіла у западині – смола…
На дні раптово тінь заворушилась
І – мов дитина – руки простягла.
І нагадала давнє, перебуле:
Пливучу греблю, теплий верболіз, –
І вихиталось, наче лин з намулу,
Обличчя й очі, повні чорних сліз…
І пам’ять ніби збільшила всі риси:
Кирпатий ніс і випукле чоло,
І губи, як покривджені, обвисли,
Одна брова… а вії не було…
Чиє воно, печально-безіменне,
Чиє воно, примулене на дні?
Чому воно обернене до мене?
Вуста німі, а очі – голосні…
Хиталася на нитці порошина,
І тріскалось обличчя, мов кора…
Тінь простягає руки, як дитина,
Благаючи, щоб я її забрав.
3. ЩЕ ОдИН дЕНЬ…
Постаршав я на день, а зменшився на тебе;
Утоми додалось, і зменшилось снаги.
Пускаю погляд свій байдуже за крайнебо,
Немов зійшлись мої життєві береги.
І ні струмка на дні – потріскана муляка,
І ряскою луска, і жабуриння жмут…
Розтер у пучках мул, і порохом заплакав,
І викресав вогонь з-під нігтів на той трут.
І мотузяний дим гойднувсь над головою,
Та усмішку твою побачив я сумну:
Верталась ти назад високою водою,
Я нурився ізнов у повінь крижану.
Перед очима йшла у мерехтінні ряска,
Хиталась жовта твань і снулі щупаки…
І я хотів гукнуть: – Не йди, не йди, будь ласка! –
Та губи затягнув шовковий шар луски.
Угору піднялась лушпайкою копійка,
І срібний дзвін слідком поплив… подаленів,
І ллялась ніч у очі, неначе в лійку,
І осідав намул у грудях в глибині…
4.
Губами втану, пучками впечуся
В пітьму сліпучу, в гріхоту святу,
Розпорошуся шепотом у вусі,
Перекруглію в краплю золоту.
Отак би й закипів, наче живиця
В сосновій дошці, в тесаній труні, –
Як тисне стеля, і мені не спиться,
Бо так тебе багато у мені,
Що я виходжу аж за власні межі –
Бо неспроможен всю тебе вмістить,
І язики нестерпної пожежі
Знялись у грудях, і душа болить…
І не збагнувши усього безглуздя,
Я лестощами тішу давній слух.
А ти в свідомість, мов сокира, вгрузла,
І мою пам’ять розщепив обух.
Я холод чую, і підступність долі,
Що так приймає радісно метал –
Єство моє давно перехололо,
Ізвузилась до дощок самота.
Так звузилась, що вже й мене немає,
І теше маятник: – Це ти! Це ти! Це ти!..
В мені одна – безпам’ятна, безкрая, –
Хоч іскрою, благою, засвітись…
5. ПІЦУНдСЬКИЙ МЕРИдІАН
Все зміщено – і простір цей, і час,
Усе перефарбовано блакиттю:
За себе проживаю я ще раз,
Із холодів крохмальних розповитий.
Посутенілий пролітає ключ,
Немов ляга на очі павутина,
І обрійний на голові обруч
Печально дзеленкоче безпричинно,
Так, ніби пам’ять стримує сипку,
Крізь отвір цей просилюючи тіло,
І виступа на обрійнім вінку
Гірка присутність – сіль червоно-біла…
Ловлю повітря – в жменях камінці,
Ловлю повітря, та пісок в легенях…
І пух кульбаби у губах зацвів,
І погляд бризкав полум’ям зеленим.
Цим часозміщенням ошукую себе,
Утіху кличу, прагнучи омани,
І піднімаю очі до небес,
Аби тебе нагледіть, непов’янну…
Усе переінакшилось давно,
І спогад, ніби дерен на могилі.
І простір весь всотався у вікно,
І сіль крізь сутінь густо проступила…
І я тебе угледів – Боже мій! –
У закутку, мов яблуко торішнє,
Та видихався солод всіх надій
І дов’явало тіло многогрішне…
Рука тремтіла – цукор розсипавсь,
У пучки вже не пікся чай гарячий,
І сіллю виступав на скронях час,
І сіль хтось сипав у вікно незряче…
І ти в мені відлуннячком гірким
На мить засолодилась, відлунила…
О світку лю!.. люби нас, не покинь,
Хоч кожен день – то соляна могила…
6. ІРЖА
В твоїх очах я скривлений та гнутий…
Та чим я можу свідчить проти тих,
Хто, мов штиря, гнув на всі боки люто
Мене в тобі… Прости мені, прости…
І моє ймення, гнуте язиками,
Зіржавіло – зігнулась ти й сама…
Обценьки губ розклацались над нами…
– Ой, відпустіть – душа ж уже німа…
Зіржавівши, я випаду із тебе,
Уже іржа уїлась у кістки:
Це ти в мені знов приросла до ребер,
Рамено прикипіло до руки…
Рвись, відхиляйся, кістка дерев’яна,
І що той біль? – іржавиться, мов цвях…
Бо ти в мені – одна суцільна рана,
Іржа від тебе в мене на губах.
І в кожне око цілиться іржаво
І непохибно катівний гвіздок,
Щоб вбить зіниці – полум’ям кривавим
Ти витечеш із двох очниць-дірок…
7.
Ой як повільно осідає сажа
І моститься у кубищі вогонь –
Він, безсловесний, правду нам розкаже,
Ще й вичитає долю із долонь.
І кривда, наче виразка, присохне,
І сум обляже, і заграє мідь;
Суботнім шляхом, чуєш, віз торохнув, –
Ти на торги недільні швидше їдь!
Доволі матимеш і виторгу, і зиску,
А я ж лідзавську гіркоту доп’ю,
І розгадаю пацху, як колиску,
І вимовчу усю ганьбу свою…
Так, я – жебрак, але зискую з неба,
А за душею в мене – тільки ти…
І прикипіла сажею ганеба,
І не зішкрябать з серця чорноти.
Дивлюсь на шлях – дим виїдає очі,
Твоє обличчя тане, наче лід,
Сльоза світліє чистим непороччям,
І круто солиться у ній весь білий світ…
І буде довго-довго нам упомку
У плетеному товсто курені
І те вино, що при вогні прижовкло,
І жовта мамалига в казані.
Все з відстані згадається, мов свято, –
Якщо не вийде із очей туман, –
І кривди скрик, і сльози при багатті,
І кашовар на ймення Аміран.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Аналіз молюсь і вірю.