Павло Мовчан – Гірка Марія

Вертаю у себе, як річка з розливу,
Прискоривши в руслі життя течію.
А був же широким… А був же й щасливим,
Коли відчував всю безмежність свою…
Ніхто не спиняє мене, не гукає –
Ні ясен, ні шпиль, а ні ти на шпилі,
Лиш слово високе приховує камінь
Та чистий пісок закипа в джерелі.
Волочиться слідом за мною імення,
Мов пес шолудивий, слухняне, як тінь…
Позаду змикаються трави зелені –
Минуле всякає в джерельну глибінь…
І ясен оцей донедавна був часом –
Стає піщаницею звітрений шпиль,
А око кринички у вибалку згасло,
І камінь розлущивсь, мов струк, без зусиль…
Трива вороття, і струмок ледь сльозіє,
І ледве відчутний у живчику пульс, –
Ти чуєш мене, полинова Маріє! –
Я скоро до тебе піском озовусь…
Чи ясеном чистим, гранітом зернистим,
Скупою росою на стьожці трави…
О жоно, Маріє, гірка та пречиста,
Ти з вуст моїх швидше корону зірви!
Бо втримати важко мені твоє ймення,
Що з голосу вже переходить у час, –
Все менше мене зостається від мене,
Проте глибини так багато для нас…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Справжній герой хто він.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Гірка Марія