Павло Мовчан – Кілька здряпин на дні казана

Ти поряд ніби Бог, і ніби Бог – далеко…
Покинутий давно, та не забутий, ні…
Вертаємось з життя, немов прочани з Мекки:
Знесилені тіла та душі преясні…

Стончились, мов папір, і вижовкли обличчя,
І погляди взялись коростами іржі.
По обрію йдемо в лахманаччі велично –
Тут відчахнеться тінь від тіла на межі.

Ми бачимо себе на відстані, як в лупу:
Які ж ми нікудишні, здорожені які.
Нам щедро намірялось, та наділялось скупо:
Картоплі лушпайки та висівки давкі.

Та ж щасно нам було в кріпацькому колгоспі,
Бо знали, знали ми, чого воли ревуть.
Безпаспортні єства уперто рвались в простір,
Та не змогли здолать весняну каламуть.

З-за обрію в село приходили по душі,
І міряли життя прожите – трудоднем,
І мурувався рай, росли на вербах груші,
І починався день, освячений вождем…

Ковтьобами ж в село забрьохані вертались
З обіцяних вершин знетямлені батьки, –
Пощерблені, важкі, мов камінці з-під рала,
По спинах їх шмагали дощані батожки.

По обріях життя чіткі ходили тіні,
На циферблаті дня все карбувався крок.
Зривався голос чийсь в хліві від голосіння:
-Нема корівки в нас. Зоставсь один ціпок.

Покинули б хоча б налигача для мене,
Аби дитячих мук не бачити мені…
– Як вижити змогли? – дивуюсь й досі, нене,
На прілих колосках, по норах, в бур’яні?

В суспільнім казані з-під ложок кілька здряпин
Зосталося на дні, що зблиснули, як сміх…
По жилах й досі ще струмує кілька крапель,
Які я з казана тоді вхопити зміг.

На обрійній межі відчахуються тіні,
Та легкості ніхто від того не відчув.
Бо мури височать навколо ще камінні…
– Іди, і не вертайсь! – я сам собі кричу…

Зотліло вже давно все домоткане дрантя,
І оголивсь каркас – відкривсь бетонний рай.
Казенний чути крок у токоті курантів,
Рот завчено розкривсь, щоб вигукнуть: “Ура!”

Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Кілька здряпин на дні казана