Павло Мовчан – “Посланче осені, день многодарний… “
Посланче осені, день многодарний,
З просині дивишся поглядом карим:
В річці глибокій світиться свічка,
В нурти відкривши браму відвічну.
Там у глибинах нижу кілечка –
Голка вогненна у безконеччя;
Там ледве й видко золота злитки…
Стиснувши міцно голосу нитку,
Глибше пронурюй скло захололе,
Входь і пронизуй коло за колом.
Ввійдеш в початки, в крапку джерельну,
Вип’єш на згадку мить несмертельну.
Зглибивши витоки власного чину,
Будеш вважати за вічність цю днину.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – По цей бік осені 1. Запевненням, хмільною спіллю Лунає сюркіт від стерні – Яке безмежжя для дозвілля, Які медоточиві дні! Що навіть долі не картаю, Не нарікаю, а живу Попід парканом коло “раю”, В соснову шпарку зазираю, Вже бачу осінь, кропиву… Колеса куряви нагорнуть, Роса остудить, дощ приб’є. Які по цей бік ночі чорні, По цей бік – лишенько […]...
- Павло Мовчан – “Я жайвора шукав по пісні в піднебессі… “ Я жайвора шукав по пісні в піднебессі. Він, випливши, зникав, аби ізнов воскреснуть, І поле підіймав, як полотно за нитку, І павутину пряв прозору для сповитку. Жарино в жмені, жайворе пекучий! Зронися в губи, голос мій озвучуй. Впікайся глибше, швидше в серцевину, Пронизуй наскрізь, наче намистину. Летить угору тлінне моє тіло, Лиш тінь внизу лишається […]...
- Павло Мовчан – “Пресвітлий-світлий день. Із дива кам’яніє… “ Пресвітлий-світлий день. Із дива кам’яніє, Судомлячи гілки, розчахнута верба, І срібний літачок у небі ледве мріє, І ковза синя тінь по сонячних горбах. По сонячній струні, по променю тонкому Зісковзує униз не пташка, а сльоза. Мов хтось сплакнув було на радість в світі тому, І покотилась вниз запалена сльоза. На шибці товща скло від краплі. […]...
- Павло Мовчан – З ночі в день і навпаки (З циклу “Музейні експонати”. Вдивляючись в малюнки Гойї) З’ява свавільна, нічна, самородна, Нащо щоночі приходиш у сон, Ще полишаєш у грудях холодних Крицю чи танучу кригу на схрон? І, закувавши мене у кольчугу, Голову втисла в іржавий шолом – Знати червоні кільця та смуги, І поясок перекреслив чоло… Інше життя проживаю щоночі: Сон стає дійсністю, […]...
- Павло Мовчан – Пізньої осені Понад водою птах стеливсь, Понад водою голубою Ширяв уже пожухлий лист І застив літо сам собою. Вода засмучена була, Бо скаламучена дощами; В ній мокло білих два крила, Що небо зменшили над нами. Відбитий прохолодний день Дививсь на вимиті обличчя, Не віднаходячи ніде Слідів минулого величчя. Погнуті списи комишу, І хвиля, здрібнена на скалки, І […]...
- Павло Мовчан – На перевалі осені Незатишно плоті, обмеженій синім повітрям. Холонуче слово голову студить і клонить. Йдеш узбережжям, щоб долю зустріти, Тільки ж назустріч – листя червоне. Обрій важкий, наче жорно на шиї. Стовбур повітря хмари вінчають, Гострі тернини тінь до паркану пришили І не пускають… Марево, видиво, дим розповитий, пам’ять прошита Дратвою літа. О, як багато нам цього світу: […]...
- Павло Мовчан – Балада про скрипаля Вже промінь розпечатав ліс: Виходять грибники з кошами, А через житнище навкіс Дзвенить лункими обручами Дитяча радість, срібна вість: До них в село скрипаль забрів, І шовк висотує із скрипки, І смутки сповива в сповитки, Всіх приторочує до нитки Веселих мандрівних доріг. Він грає воду у криниці, Блакитне скло, рожевість щік, Розтягуючи нитку криці На […]...
- Павло Мовчан – Традиційне Мов птичий заплідок – жовток утягую у себе. І дух, і сміх, і рух, і крок, І біль твій – в цямри ребер. Краду з очей я світла мить – зашпилюю, мов голку, У своє серце – хай дзвенить, гуляє хай осколком. І непритомна моя плоть, і стислось “я” у крапку Так, наче сотворили її […]...
- Павло Мовчан – Сорочка Розповзається сніг і сорочка торочиться знизу, І розмокла рука семипало стискає клубок, Голка в губи вп’ялась – хутко нитку пронизуй, Щоб востаннє зробить металевий ковток… Пришпили отой сніг, зламай ним нетяму І не дихай, щоб простір не збігся в рубець, На сорочці твоїй червоніє пропалена пляма, І запліднено кров’ю голчаний вершець. Непритомні вуста випускають краплину, […]...
- Павло Мовчан – Надвечір’я Напоєна вогнем, насичена паланням, Зависла над селом підхмарена блакить, Поширшала, мов звук, вечірня мить зростання: Женеться вгору тінь – її не зупинить. І збільшена бджола свій лет дзижчанням ширить, І ворон на біду ув оці почорнів, Прокреслив чорне “кар” розірваним пунктиром, Мов нитку простьобав на сизім полотні. І тягне череда в село духмяну хмару, Дійниці […]...
- Павло Мовчан – Відбиток І Ці віддзеркалення, як натяк на життя, На заплощинне, заприсутнє, інше… Де води вод незрушені стоять І де душа співає голосніше… І так затято дмухав в і н на скло, І посміхавсь улесливо відбитку, Немов за ним щось зриміше було, Мов торочив із потойбіччя нитку. Там – час відсутній, світ же – молодий, Осріблений, лункий – […]...
- Павло Мовчан – день листопаду Ой одлинь, одлинь, хвилинна гіркота: Та ж солод роздають по крапельці із річки, І хилиться листком гречаний запах свічки До уст тобі, до ніг, де порох вироста. Де шовк трави? Навіщо тут німиця Дрібненько зацвіла, мов кропива глуха, Й почата вздовж дощу півколом ораниця Навіщо швидко так від млості засиха? Насінням сон-трави у мене жмені […]...
- Павло Мовчан – Осінній день В блакитнім храмі дня, Де все доцільно-чинне, Небарвиться, линя Оздоблення рослинне; І сиплеться тинька, І пада позолота, І пишнота зника, Мов увійшла скорбота, – І де не запряде Очима – там розруха… Лункий вільготний день Неначе себе слуха: Десь дерево дуднить, Хтось пакола рівняє… І павутинки нить Вуста перетинає… Собача гавкотня З людськими голосами Торка […]...
- Павло Мовчан – Криничний день Криничний день як для почину Відкрив джерела ворухливі, І вісник сонячної зливи Квапливо крила золотив. Поклавши відтінь самоти На тихе лоно полонини, Світ прокинувсь: Без дударів і без трембіт, Лиш тихошепітний політ Вірла, змалілого в краплину, І світло, світло без упину, І сонцеявлена людина, Що творить собі інший світ. Біжать від неї у недеї, В […]...
- Павло Мовчан – день дощовий Тлумом тиснеться дощ у ворота, І від тиску паркан аж гуде, Облітає, сплива позолота, Іржавіє облуплений день… Обплітаючи раму руками, Відлітаєш на повен свій зріст: Тягне сутінь удаль, наче камінь, В прямолеті – незвіданий зміст. І летить упритул за тобою Об’єм житла – повітряний куб, Він розчавить тебе пустотою І спустошить, припавши до губ. Та […]...
- Павло Мовчан – Вже день затулений березою Вже день затулений березою. Яка навстіжність! Ніч близька, І рогозою жовтолезою Узброїлась моя рука. Не підпущу, хай крик відкотиться! Поставлю свічку на поріг… Та в’яже ніч-невідворотиця Повісмо скрадливих доріг. Не промине, як чуже свято, Надійде, стане – лий вогонь Тонкою цівкою вкруг хати, Навколо імені свого. І чуєш, як в твоїх засіках У ланці в’яжеться […]...
- Павло Мовчан – день запилення сосон Так довго тривав цей прояснений день, День зміщення часу, запилення сосон, Який був можливий отут – більш ніде, День сонця й вітрів безголосих. І буйволи в річці, немов валуни, Чорніли, бурунячи воду. І сходив чабан на поріг кам’яний, Немовби долав перешкоду… І тіло моє, горілиць на піску Простерте, – пилком покривалось, І слухало спиною землю […]...
- Павло Мовчан – “день риштований шелестом лісу… “ День риштований шелестом лісу – Підіймаєшся вгору, аж очі холонуть, І рука розгортає єдвабну завісу, Навивається шовк на долоню. Як все видно: ясна на осонні, Жінка зв’язує тіні у жмут. І лежать валунами розмлоєні коні, Утопившись в траві і звільнившись од пут. А ген там, попід гай, де з тонких соломинок Дітваки видихають блакитних синиць, […]...
- Павло Мовчан – “І день навстежень, і очі – розкриті на безмір… “ І день навстежень, і очі – Розкриті на безмір… Були ж ми, були, ой, як світ, широчезні. І в злеті крильми черкали об стелю, І в пам’ять вростала саманна оселя. Тепер, як одвірки – вузькі, клинцюваті, Не пройде крізь нас ані тин, ані хата. Як вушко у голці – ледь світиться око, Щоб свідчить щомиті […]...
- Павло Мовчан – “Був день – пам’ятаєш плазучого змія?..” Був день – пам’ятаєш плазучого змія? – Виткий, холодкавий, похітливий весь. Імення твоє було інше, Маріє, А клен той же самий – він знову воскрес. І легко було нам траву розгортати, Холодну суницю шукати на двох Й не знать, що за нами пильнуються чати, Що погляд хижацький до спини присох. Пригадуєш, яблука в круглих долонях […]...
- Павло Мовчан – “Заднився день, і слух навикло… “ Заднився день, і слух навикло Перебирає зерня слів, За іскрами дими безликі Випурхують із димарів. І світло свідчить про звичайне, Очам перечачи на зло, І розпадається в звучанні На друзки срібне джерело. І погляд радість прозріває В краплистих блищиках роси, І вітер котиться по травах В немеркнучу студену синь....
- Павло Мовчан – “В день молодого сонця, коли в росі трава… “ В день молодого сонця, коли в росі трава Й під голову лежачу вода не підплива, Коли очима в’яжеш повітря у вузли, Усі свої похибки безжально спопели. Свою умовну міру, якою міряв світ, Усю свою зневіру, струмливий в жилах лід – Усе відкинь, зречися, махни на все крилом І серце, наче списом, протни сухим стеблом, Бо […]...
- Павло Мовчан – Біля братської могили Незримо, але чітко мінився хмари профіль. В проміжках між дощами спалахували кохви І, висвітливши сутінь, заціпеніли в страсі, Бо, як і ти, уздріли провали чорні в часі. З тих непомітних щілин тягло липкою цвіллю І листя вибивалось несправжнє, побіліле… І чувся плач: “Синочку, гіркий мій полиночку, Чого ж ростеш далеко ти на чужім горбочку?..” Щоб […]...
- Павло Мовчан – “Поволі, по хвилі весь час відхлинає минуле… “ Поволі, по хвилі весь час відхлинає минуле, А лінія долі все глибше долоню січе, А без ліку птиць у тобі, загніздившись, поснуло, Обтяживши пам’ять, як дощ, що зіперсь на плече. На плівці водиці лежу немовлям у купелі, І небо важкого мене не підійме ніяк, Хоч коло за колом заточують чайки веселі, Та тінь лиш ковза […]...
- Павло Мовчан – до зірки До неба я очі підвів, Зірчину-мачину набачив; Промінчик, як волос, дзвенів, І звук лоскотався гарячий. Вечірня печаль ув очах Мінилась, мов небо, рожево. І простір розлого звучав Над снігом, над полем сталевим. – Земличенько, земленько, зем… Струмуєш у голосі, слові, Кропились небесним вогнем Розломи твої кольорові… Викрешує іскру рискаль З морозу, з холодної брили, – […]...
- Павло Мовчан – “Мене цієї ночі вмерло так багато… “ Мене цієї ночі вмерло так багато, Так, ніби мову я раптово втратив, Забув усі імення та слова, А на обличчі виросла трава. Мені приснилось те, що було явним: Ти була з іншим у моєму травні, Ім’ям чужим ти кликала мене, І дерево дзвеніло крижане, І сипавсь іній замість пелюсток, І видно було хід твоїх думок: […]...
- Григорій Чубай – день відходить, кудись поквапившись День відходить, кудись поквапившись. Вечір. Тиша. Тебе нема. І в рояля холодні клавіші Білі-білі, немов зима. Три зорі, мов тугі бемолі. Три тополі, мов до-ре-мі. І в тенетах німого болю Я один при отій зимі. Сині тіні в снігах митарствують. Небо – наче сріблястий грот.. Над душею всевладне царствують Дивні очі зелених нот. Білій тиші […]...
- Павло Мовчан – “То бите скло блищить на вербах, медом митих… “ То бите скло блищить на вербах, медом митих, І намистини світла стікають з павутин. Не все ще, ні, не все тобою пережито: Зостались довгі ночі й полотна куцих днин. Прожитого ж нема… Зосталось стільки всього: Налощені листки, вузласті реп’яхи. Притоптаний спориш, і тіні корчуваті, І читані шляхи, й забутий небосхил… Зостався деревій підсвічувати сутінь, Зосталися […]...
- Павло Мовчан – Заново слово Ваготіти вітрові сім’ям кропив’яним – Погідна порожнеча хай не приймає крику. Рунь до руниці – злагода кольору – Зменшує відстань до тебе, найближчої. Все те узлісся обнесене пусткою, Дні мурашині минулись невмічені, Слід перешила трава-саморослиця, Де гніздувалися птахи відспівані. Погуком клич – не озватися простору, Луни-безплідниці в холод ухряснули. Так ось і губим початки захоплення, […]...
- Павло Мовчан – Батькові Проносячи шум, саморослі колони Попарно ішли вздовж шляхів кругових… Ти слухав і вгору підносив долоні – Вони ж підлітали не вище трави. Який же низенький… А води ще нижчі. Та сонце ще нижче за води сіда, Щоб нуритись в темінь і шляхом очищень Пройти, як проходить краплина-звізда. Лежав горілиць, а долоні, безсило Спурхнувши, знеможено падали […]...
- Павло Мовчан – “Ні квітка безіменна, ні трава… “ Ні квітка безіменна, ні трава Ще не збулися захвату і зросту. І гоструватим духом кропива Виповнює вже перезрілий простір. Затримує учепистий реп’ях Тебе на мить в дорозі відпочити, І зір твій вгору піднімає птах, Аби в очах усе земне здрібнити. І вимиває з пам’яті струмок, Мов бите скло, якісь події, дати; Іржавий з тину виповза […]...
- Павло Мовчан – Біля залізничної колії Мелькочуть вагони, порожні, мов ночі, Між ними проміжок все вужчим стає, Укотре намарне розгледіти хочу Чиє на обоччі обличчя… чиє? Миттєвий проміжок стира чорна пляма, На усміх ясний натікає мазут, Збігається в крапку тісна чорна рама, – То в пустку нічну порожнину везуть… На мить лише іскра квадрат той розсуне, Щоб в прозирку міг ти […]...
- Павло Мовчан – Початки (“Ваготіти вітрові… “) Ваготіти вітрові сім’ям кропив’яним – Погідна порожнеча хай не приймає крику. Рунь до руниці – злагода кольору – Зменшує відстань до тебе, найближчої. Все те узлісся обнесе пусткою, Дні мурашині минулись невмічені, Слід перешила трава-саморослиця, Де гніздувалися птахи відспівані. Погуком клич – не озватися простору: Луни-безплідниці в холод ухряснули. Так ось і губимо початки захоплення, […]...
- Павло Мовчан – Перед дзеркалом Затримало б хоч ти, безпам’ятне свічадо, Минаючу, співку, гірко-солодку радість. На аркуші води затримай хоч обличчя, Хоч рамцями обмеж пустечу руйнівничу… Будинок, наче сніг, пойнявсь давно водою, Пом’якшала земля поволі під стопою, Рідкішим став твій слух – просіюється мова: Лишилося хіба якихось два-три слова, “Вітчизна”, “ненька”, “ти” Та зойк чи вигук гострий, Що котиться вперед, […]...
- Павло Мовчан – Ти І рот мені судомою звело, Повітря затверділо, наче скло, Не видихнуть, ні слова проректи, Заламувався погляд на кути. Оплавлений смолою, мов комаха, Я пізнавав все повновладдя страху. Перед очима застигав бурштин, Душа моя, приречена на згин, Ув’язнена навічно у живицю, Засушену нагадувала птицю, Що сліпо дивиться на лет швидких хвилин. Вода текла, та отвердів мій […]...
- Павло Мовчан – Арлекін Так далеко гра від життя, ой далеко, Що не ствердить небо землею, а землю небом. Порожнеча, що всіх єднала, зсукалась у нитку, Від мандрівки – ні зиску, ні збитку: Шва розшилася – ледве тримаються руки, Голова підмізинна нездала на штуки, Похилилась, бо їй не збагнуть Ні вертепних ходів, ні спонуки, Ані гри одноосібної суть. В […]...
- Павло Мовчан – Гірка Марія Вертаю у себе, як річка з розливу, Прискоривши в руслі життя течію. А був же широким… А був же й щасливим, Коли відчував всю безмежність свою… Ніхто не спиняє мене, не гукає – Ні ясен, ні шпиль, а ні ти на шпилі, Лиш слово високе приховує камінь Та чистий пісок закипа в джерелі. Волочиться слідом […]...
- Павло Мовчан – Піднесення Обличчя небом налилось. Під пахвами – повітря струм. Спадають капці з ніг – і ось лечу: несе мене самум. Пух тополиний… Пух кульбаб… Пташині пера – кружеляють… Лечу, бо чує владний ваб душа, що об’єму немає… Квадратні шиферні дахи, подаленілий небосхил, Безверха і глуха дзвіниця – З віч витікають, як живиця… Бо непотрібна форма там, […]...
- Павло Мовчан – Кожна мить Як холодно в небесній висоті, І птахів перельоти золоті Нам кажуть шлях, аби і зір підносивсь І падав згодом із зими У осінь… Печальний ключ, затнувшися у леті, Понизив погляд, бо і сам поник, Метелками сухого очерету З очей був зметений. І тільки мідний крик Стирчав оклично в небі благовіснім, І круто повернувся мій язик, […]...
- Павло Мовчан – Віддалення Віддаленіла так від мене, Що обезтебіли і сни. Мов тютюну стебло зелене, Вуста мені обзеленив. Так гірко язиком торкатись Твого імення, світку мій, Вуста поламані, щербаті, А в горлі – мов холоне лій. – Ко-ха-но-лу-но – ло-не – ли-не… – І серцевину обмина. Вуглинночорно, холодинно – Суцільна сіль, стіна скляна… І озираюся – позаду Вуста […]...
Вірний приятель то найбільший скарб.