Павло Мовчан – Явір на смерканні



Прочанин печалі в осмерклому полі
Замисливсь про шлях та далеку мету:
Веретище струхло – рамена вже голі,
І нічим прикрити свою наготу.
Занозячи руки в повітря мовчальне,
Промацував сутінь: шукав опертя,
Щоб витримать чорної ночі навалля,
Аби зберегти хоч іскринку життя.
Убогий, кривульчастий, весь сучкуватий,
Хотів би згорнутись у бруньку одну,
Аби не зліталась галич дзьобата,
Аби на гілляку суху катівну
Не вішали зашморг примари-татари,
Аби не ганялась бриньлива стріла
За ним в цьому полі переступу

й кари,
Де тільки й росте, що суха ковила…
У пам’яті давній, у кільцях щорічних
Загорнуто без ліку дат та подій,
Забутих, веселих, кривавих, трагічних,
Рубцьованих, рваних, щербатих, двосічних –
Карби серцевинні: гніздо на гнізді…
Метеликів стільки було, наче листя…
І павич, і славич, і дрозд… соловей,
Пташок біля пташки – разками намиста
Висіли, а з горличок капав єлей…
У затінку круглім, що рухавсь по колу,
Сиділо дванадцять звістовників дня,
Почержно угору підносили голос,
Щоб гнізда кругласті ще вище піднять.
Дванадцять стовпів виростало щоночі,
/> По черзі кричало дванадцять півнів,
Від страху губили хвости поторочі,
В корі зоставались гребінки зубів…
– Івасику! – кликала клепано-товсто
Облудна постава в спідниці до п’ят,
І стовбур пиляла розлючено, гостро,
Щоб швидше забрати дрібних телесят.
Та гуси завжди своєчасно літали,
Міцною була серцевина завжди.
Чим ширшим був стовбур, тим більше металу
Вганялось у нього, мов сам він родивсь…
Він простір ліпив, формував на всі боки,
Навпіл розтинав прямокутні вітри,
Корінням помірявши власну глибокість,
Вершечком високість смоктав із гори.
Напився, намірявся, нахилитався
І явором став, змандрувавши віки,
Спинився, замислився – пташка на птасі,
І чорно лопочуть осмерклі листки…
І видно на обрії вершників чорних,
Іде на аркані нетяга-козак…
Він скрикнуть хотів, але сік, наче з горла,
Ударив зі стовбура – явір укляк…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Написати в кратком о білобог і чорнобог.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Явір на смерканні