Павло Мовчан – Порох

В крупинці кожній – прах життєвий;
І перехрестя всіх віків
В істоті кожній, в кожнім дневі
Вся сума проминувших днів… і порохів…

Минулого не підрихтуєш
Своїм теперішнім знанням…
Потужно б’є життєвий струмінь,
Та смертно гаситься щодня…

Нема ні виломів, ні щілин,
Несе усіх один потік,
І ти зживаєш в своїм тілі
Безвічність всю за власний вік.

Життя множинно в тілі тліннім
Зроста й безвіччям його тлить.
Підвівся порох на коліна
І прагне втілень, аби жить.

Встає відземно вихор гідно,
Немов повсталий шар сторіч.
– Ти хто? Богдан? Іван Безрідний?
Плюєш навіщо межи віч?

Ти – просто лютощів ті рештки,
Що ще не вичахли в землі…
Ти піднімаєш дибки стежку,
Аби струсить останній слід…

Та й я, збуваючи імення,
Зживаю плоть свою сумну,
Щоб вихор згріб його у жменю
І комусь в очі сипонув…

Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Порох