Павло Мовчан – З двох боків (“Позбудься, камене, камінності своєї… “)
Позбудься, камене, камінності своєї,
Горбочком стань потульним для ноги,
Стань глиною вологою чи глеєм,
І вийди, водо, геть за береги.
Ти, дерево, збуди закостенілість,
Продовжся мною чи мене продовж;
Душа струмлива розмиває тіло,
Що стало широченним, наче дощ…
Життя безмірне ген аж по крайнебо…
Тебе нема… є краплі дощові,
Сторізний камінь, дерев’яні ребра,
І кущ трави росте на голові.
Ілля-пророк четвериком прокотить,
Проломить кригу хмари копитом,
Щоб струмінь світла, перейнявши ротом,
Бо всупереч живем того, що знаєм,
Навкір недолі, тілові навкір,
І обриси покинутого краю
Ще зберігає вилущений зір.
І солодко пливе – сплива хвилина,
І ледь вловимим стався перехід
Тебе у камінь, каменя у глину,
А глини – в кістку, як води у лід.
І котиться небесна колісниця,
З западинки витягує горбки;
Ти ж проживаєш сном, що тобі сниться,
І сниш життям, неначе навпаки:
Там дощ іде, а тут – така багнюка…
Там камінь раптом чоловіком став:
Там він лежить, а тут у небо стука,
І в голосі лунає камньота:
– О пр-роч-чинись
Тут він кричить, а там як занімів…
Тут світло так, а там так чорно-чорно…
Проте де “тут”, де “там” – не зрозуміть!
Зміст кам’яний іде в тіла уперто,
Бо дерево крізь ребра проросло.
По цей бік крона, корінь – збоку смерті,
По цей бік гілка, а по той – крило.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – З двох боків (“Затримуйте зором прозорість повітря… “) Затримуйте зором прозорість повітря і прозелень крони: Примарна тривалість ошукує нас, В природі немає, немає повторень, Все суще на світі, геть все видозмінює час. Кохана, чому твої пучки зів’яли, Незгарбляться руки і погляд порідшав – чому? І видихавсь голос – у ньому все більше печалі, Його лише погуком я перейму. Затримую слухом любові тонку павутину, […]...
- Павло Мовчан – “Цей мох – на двох… “ Цей мох – на двох; Куди не глянеш, Стоїть притомний літ Весняний, Хоч до весни – гай-гай!.. колись… З беріз ми соку напились, Все ходим і когось гукаєм, Й відлунок кожен, наче спис, У свої руки заплітаєм. Що нам до того – мох чи пух, Чи ниття те, що в’яжуть птиці, Єднає нам і зір, […]...
- Павло Мовчан – “Я йду у час, а ти йдеш в позачасся… “ Я йду у час, а ти йдеш в позачасся З лукавим зблиском краплених очей. Ну як тобі в минувшині прекрасній? Не тісно? Ні? – і докір не пече? За кущ трави чіпляюся руками, Аби пісок струмуючий не зніс. Потужний плин, хоча на шиї камінь, І ясно черепашками обріс… Несе, несе, і я за все хапаюсь: […]...
- Павло Мовчан – Карбівник Збігає життя, проходять і дні спотикальні. Лежить, мов наріжник терпіння, спростований камінь, Байдужий до часу, глухий саморослий, Укотре, укотре об нього душа спотикається боса… На ньому чи з нього підносився погляд далекий, Білились полотна, і сніг спочивав, мов лелека. На ньому вода полишала глибокі позначки І долю свою сполучала з минулим завбачно. Безсмертя своє покладали […]...
- Павло Мовчан – Вододіл Стають далекими, найдальшими… незримими… Та й чи були вони, чи називались зимами! З гори котились комельгом, розтанули Сніги мої, йменовані літами… Я скручував паперу білі звої, Аби заповнить білину собою, Та попіл сипався і небо перечорнював: Молились хмари громохкими жорнами… І слух пронизувався гостро двома рейками, І дні близькі ставали, гей, далекими… Вгрузало в попіл […]...
- Павло Мовчан – Кора Руками охопив, – а під корою сік. Під пальцями членується галуззя, Під пальцями і форма листяна, Під пальцями і шумовиння, Під пальцями і гнізда щебетливі. Ой дерево, покладено на зливу! Як жили висотало з неї – зацвіло. З-під пальців визволялося крило, І мавка вимальовувалась чітко В зелено-позолочених багнітках… А дерево чухралось на вербаб’я: Фашини – […]...
- Павло Мовчан – Посівання Падав камінчик по опадах з неба, Простір світився снігами крізь тебе, Поле безплідне бігло з-під ніг, Щоб розповзтись на повісмо доріг. Нащо ти носиш зернину у жмені, Пальці від прорості в тебе зелені, – Де ти приткнеш її, як заховаєш? Суне переслідом воронів зграя. Кинеш наодлі – сніг весь збіжиться, Гору укриють пожадливі птиці – […]...
- Павло Мовчан – Теслювання Буває так, що в густолисті Сидить і соловей, і крук. І дерево, немов пречиста, Таїть зачатий духом звук. Як видобуть? Три шкури здерти, Розсмугувати для труни, За сим мовчанням за упертим Сховалась пика сатани. Зневажливо кора сміється, І чорно пирскають сучки, – Облоскотать його береться. Ні краплі звуку, ні страждання, З стрімких стримінь і – […]...
- Павло Мовчан – Біля ставка Одмучена холодна ніжність Води в осмерклому ставку. Померхлий камінь, мов наріжник, Зануривсь в куряву сипку. Ой не смути мойого серця Сухим знесиленим стеблом. Присохлий усміх з губ зітерся, Тінь облямовує чоло. У дзеркалі камінчик ойкнув І чорні персні рознизав, І розпустилась на волокна По оці золота сльоза… Чи, може, погляд прохолонув, Чи згадку я нахолодив: […]...
- Павло Мовчан – Наприклад, дерево Дуб-небодержець взеленив повітря І наслухає, як кружеля земля на корені. Чи ж під стопою рухається й світ? І по слідах народжується камінь? … Ой ти, любий-перебірничку, Ходиш кругло по камінчику! На підошвах ні пилиночки, Розтираєш білі дниночки… Вибираєш найкоштовнішу, шовковисто-білішу, І відпечатавши насмолені підошви, Гадаєш, слід полишив, відчувши рух свого ж Рухоминання, А в крові […]...
- Павло Мовчан – “Мене цієї ночі вмерло так багато… “ Мене цієї ночі вмерло так багато, Так, ніби мову я раптово втратив, Забув усі імення та слова, А на обличчі виросла трава. Мені приснилось те, що було явним: Ти була з іншим у моєму травні, Ім’ям чужим ти кликала мене, І дерево дзвеніло крижане, І сипавсь іній замість пелюсток, І видно було хід твоїх думок: […]...
- Павло Мовчан – А що ж ти пригадаєш, чоловіче? Пізнав же і ти часу повну всевладність, Проклюнулось знову в долоні зерно, І жорна гуркочуть давно безпорадно, І камінь зітерся давним-предавно… На що ти спроможен? Продовжитись родом, Звести кам’яницю і мур змурувать? Назовні мов тверднеш, хоч трухнеш зісподу, Торкнулась чола незгладима печать. І слід п’ятипалий у тебе на шкірі, А очі злинялі не бачать вже […]...
- Павло Мовчан – “В отчій ласкавості… “ В отчій ласкавості Сонечко гріє, Просто з цікавості Хмарка синіє. Теслі завзяті лаштують дорогу – Дні непочаті Видно з порогу. Видно та й видко, Мов на долоні, Мчать та ще швидко Коні вороні… Голосу нитка Їх переймає В час, коли квітка Камінь ламає. Теслі сторукі Тешуть мандрівку, П’ють мед-горілку Та й на розлуку. Чом мені […]...
- Павло Мовчан – З глини ліплені Ти маєш можливість ще й раною стать. І діткнута плоть язиками багать Достойно знесе усі муки високі… Та поки у камені іскри ще сплять, Хутчій витискай з нього соки, І мури розкидай, і вежі зруйнуй, І вилущи зрілу бруківку, Щоб час розступився ушир-глибину, Щоб легко було проростать, мов зерну, Ногами торкнувшись долівки. Бо з глини […]...
- Павло Мовчан – Гірка Марія Вертаю у себе, як річка з розливу, Прискоривши в руслі життя течію. А був же широким… А був же й щасливим, Коли відчував всю безмежність свою… Ніхто не спиняє мене, не гукає – Ні ясен, ні шпиль, а ні ти на шпилі, Лиш слово високе приховує камінь Та чистий пісок закипа в джерелі. Волочиться слідом […]...
- Павло Мовчан – Сходження Слідком за хмарами зарухались і гори, Засіяні пташиними кістьми, І захитався глибочезний корінь – Твердь схилитнулась і здригнулись ми… Камінчик випорснув із-під ноги зрадливо, І ти раптово втратив опертя, Втичкались пучки в камінь, наче в гриву, А тіло прагло повного злиття З масивом цим, що дихав пружно й спечно, – Аж під грудьми вгиналося тепло, […]...
- Павло Мовчан – “Стук молотка, наповнюючи звори… “ Стук молотка, наповнюючи звори, Проріджував повітря непрозоре. Вкривали хату бляхою лункою, І бився звук об двері головою. Заслуханий у ритм одноманітний, Кивав ти головою ледь помітно. Так-так, так-так, – притакували звуки, Що чинять гоже майстровиті руки. Метал слухняний, камінь без спротиву, І дерево зростає полохливим… Але поглянь: достойно на осонні В траві побляклій спочивають коні. […]...
- Павло Мовчан – “Година припливу до скроней шаленої крові… “ Година припливу до скроней шаленої крові, Година безглуздя, година конання з кохання, Коли ти крізь серце пронизуєш голку метрову І кров витискаєш крізь рану Під тиском кричання. Розбито об камінь не кулю шкляну, А святе покладання: Стрімку спорудити крайнеба заобрійну вежу, Щоб, стрівши світання на сході, Край ночі чекати смеркання, Аби порипати удвох у небесне […]...
- Павло Мовчан – “Навпроти кого сон цей снився?..” Навпроти кого сон цей снився? Гадюка у кутку сичить, Посеред хати камінь лисий, На ньому тінь сира лежить… В проймі дверей білують цапа, Що лобом вперся у поріг, Кров у залізні ночви капа, А в сіни залітає сніг… Напевне, ти стояв надворі – Тінь проломилась крізь стіну, Що відвологло, наче корінь, Лягла на плаху кам’яну. […]...
- Павло Мовчан – Жертовник Жертовний камінь на узвишші, Хоч прохолов, та смертно дише… Скрізь хилитається полин І гіркоту свою колише У жилах скручених стеблин. Сюди весною, мов на свято, Приводили коня на страту, А згодом – і людей на згин Зганяли гуртом, як тварин. І побивав тут Каїн брата, І батька різав рідний син, Безлюдно скрізь – не видно […]...
- Павло Мовчан – день дощовий Тлумом тиснеться дощ у ворота, І від тиску паркан аж гуде, Облітає, сплива позолота, Іржавіє облуплений день… Обплітаючи раму руками, Відлітаєш на повен свій зріст: Тягне сутінь удаль, наче камінь, В прямолеті – незвіданий зміст. І летить упритул за тобою Об’єм житла – повітряний куб, Він розчавить тебе пустотою І спустошить, припавши до губ. Та […]...
- Павло Мовчан – “З поля днів, уві сні, що наснився давно… “ З поля днів, уві сні, що наснився давно, У халявах приносила мати зерно, І, роззувшись, струсивши його на рядно, По зернинці, мов дні, рахувала: – до Петрівки б дожити… – Й дивилась в вікно, Ніби Бога свого виглядала… Літописцю, снописцю, розгаднику днів, Мені гірко жилось у минулому сні: Цілу ніч до світанку я жорна крутив, […]...
- Павло Мовчан – Посеред степу Самітно, сирітно під вигином неба… Хто ми з тобою? Пасерби долі? Ти ж бо щасливіший, камінь-нескреба, – Вічно сидиш на життєвім престолі. Нехтуєш навіть нашим вітанням, Тупо вдивляєшся в простір стооко, Мовби очікуєш завше світання, Рушення гір, кам’яного потоку… Кібчик сідає на тебе, неначе Хоче до зору ще й свій долучити… Б’ється в заглибинки промінь […]...
- Павло Мовчан – Осіннє рівнодення За ніч вродив звичайний камінь І, поторкаючи руками, Гадав: на гніт чи на поріг? Та за іржавими трибками, Що швидко крутяться віками, Нічого угадать не міг. Ця ніч була не рівна дневі. На веретена вересневі Навірчувалась срібна нить, Трибки крутились металеві, І їх незмога зупинить. Бо прялась, віднімалась зелень І додавалась чорнота, А з верб […]...
- Павло Мовчан – “Спокусливець-змій, коліщатко гадюки… “ Спокусливець-змій, коліщато гадюки, Хвиляста потвора, біжучий вогонь – Сопілка охрипла, і отвір широкий Затулюю листям пониклих долонь. Мотузки окравок чи зашморг на горло, З смертельною іскрою гнуте жало, Ти знаєш, чому розповзається чорно По жилах смола й вичахає тепло? Раніше прийшла ти у світ і дізналась, Що рух по поверхні – це рух вглибину, Сопілка […]...
- Павло Мовчан – Голос серця Упізнаєш мене вві сні І видихаєш:- Мій коханий!..- Та всюди люди мовчазні Хитають скрушно:- Вона п’яна… – Як порошинку, на руках Несу тебе й боюся вітру, І замість тіні – хилитка Лоскоче ноги пляма світла. – Любове, – шепочу, – збудись, Бо люди подовкола… – І камінь падає униз, Кругом – безмежне поле. Мов порошина, […]...
- Павло Мовчан – Спорідненість Небес високе будування На вінці обрію оперте – Висока кришталева баня Лункою тишею всещертна. У безголосому світанні Спливало сонце так повільно, Ніби зіходило востаннє Над сонним світом чорно-білим. Востаннє цвів метелик біло На бадилинці кропиви, Волосся сонячно горіло, Як німб, довкола голови. Усе опуклювалось. Зріло, Проймалось світлом золотим, Все більш споріднювались з тілом За ніч […]...
- Павло Мовчан – Під новорічну ніч (спогад) Сіллю снігів осіда каламуть піднебесна, Зменшилась в зрості постать самотня в степу. Ворон крилом прагне білість снігів перекреслить, Чорно маха – обтина за стропою стропу… Слуху торкається чистий дзвінок кришталевий: Звідки ці звуки течуть, як вода з джерела? Хто це попереду в тебе іде, і блиском сталевим Простір розсовує, і порошить тінь від крила? В […]...
- Павло Мовчан – Серпневий листок Над водою вогняною Тонко стелиться туман, Кружеляє над тобою Лист торішній, як гавран. Позолотою шурхоче, Теплу хвилю наганя, Залетіти в очі хоче, Щоб розвіять фарби дня. Я віддмухую від себе, Відганяю його пріч, Та, немов сучок у небі Вищербивсь, струмує ніч: Луг залито чорнотою, І оббризкано хати, Вікна фарбою густою Налились до сліпоти. Залітають в […]...
- Павло Мовчан – За мотивами “Ворона” Едгара По Переінакшив все минуле: Тепер тебе там не було. Був гайворон замість зозулі, Та й то лише з одним крилом. Був степ, напоєний вітрами, І спис, засторчений в блакить,- І нас вже не було між нами, Була якась тривала мить… – Стривай… Але ж було минуле! – Був гайворон… і степ… і спис… То тебе доля, […]...
- Павло Мовчан – Вечірнє Де ж ти журно, круче, крячеш, Що тебе я і не бачу? Чи від поклику відстав, Чи всотала висота? На вустах моїх німих Махаоном крик притих: Слуха – не схлюпне крильми… Круче, поклик твій з пітьми, Склянку обрію розбивши, Ти крильми щось чорне пишеш, – То ж порізи – не письмо, – Мохом куриться димок, […]...
- Павло Мовчан – Рука Тільки й видно було, що руку, А за нею не розпізнати імені, Ані змісту очей, ані жодного звуку. Тільки широка долоня, ширша за світ. Гойдати колиску, місити тісто, пестить тиху кульбабу. О руко! Няньчиш вогонь, запліднюєш землю І кладеш камінь на межі з холодом, Благословення твоє п’ятиперсте відкриває простір, Вперед простерта – іде… іде… дорога… […]...
- Павло Мовчан – “Вбиваючи гвіздок у дошку тугом’язу… “ Вбиваючи гвіздок у дошку тугом’язу, Про вічне думав він: про камінь та метал, І зляканий гвіздок, немов хробак, пролазив Крізь товщ вербових плахт, бо смертне пам’ятав. Байдужий молоток, заплішуючи отвір, Орудував рукою слухняно: мах-по-мах, І цвяхом став язик, залізним цвяхом в роті – Від стукоту здригавсь і цокав на зубах. А в мізкові снувавсь, мов […]...
- Павло Мовчан – Торішній листок Над водою вогняною Тонко стелиться туман, Кружеляє над тобою Лист торішній, як гавран. Позолотою шурхоче, Теплу хвилю наганя, Залетіти в очі хоче, Щоб розвіять фарби дня. Я віддмухую від себе, Відганяю його пріч, Та немов сучок у небі Вищербивсь – струмує ніч: Луг залито чорнотою І оббризкано хати, Вікна фарбою густою Налились до сліпоти. Залітають […]...
- Павло Мовчан – Балада про пташку Замисленим запахом льон засинів, І вибухли соняхи – у далині, І певність на Вічність вода засвітила У нуртах глибоких, блакиті горнилах. Сиди, пий меди молоді з соломинки – Дароване літо усім для зажинку. Нехай спочиває душа під вербою, Що з дудки співкої зросла над тобою. Байдужий дударю, в порожньому вусі Кропив’янка спить, посивівши у скрусі: […]...
- Павло Мовчан – Окремішність Все в світі спільне… спільний час… Я ж маю лише голос особистий… Нічого не привласнив про запас, Лише тебе, любове, я примислив. І шепотів, і думав: ти – моя… Ввібрав тебе у зір, вдихнув в легені, Ти ж, як вода весняна з ручая, Зміливши душу, витекла із мене. Навіть печаль належить не мені, А тільки […]...
- Павло Мовчан – “Летить собі зозуленька та й кує… “ Летить собі зозуленька та й кує Про невтішне горенько про своє: Прилетіла з вирію – все цвіте, Куди ділось дерево золоте? Літа гаєм, літа бором, та дарма, Золотого дерева там нема....
- Павло Мовчан – Спалахи Стоять, немов після посвятства, Дерева, світлі, мовчазні, І щедро роздають багатства Сухій осінній стороні. Я і собі підставив жмені – Хай капле золото й бурштин… Але летять скарби повз мене,- Рука ж, пожадливо-нужденна, Вхопила декілька жарин; І, відсахнувшись, біль струсила, І, мов згадала давні дні, Труснула дерево щосили – Вогні посипались рясні. І губи, спалені […]...
- Павло Мовчан – Вечірнє (З циклу “Золоті ключі”) (З циклу “Золоті ключі”) Де ж ти журно, круче, крячеш, Що тебе я і не бачу? Чи від поклику відстав, Чи всотала висота? На вустах моїх німих Махаоном клич притих: Слуха – не схлюпне крильми… Круче, поклик твій з пітьми, Склянку обрію розбивши, Ти крильми щось чорне пишеш, То ж порізи – не письмо,- Мохом […]...
- Павло Мовчан – Сутіч Ти – жрець… у чунях… при вогні… Стоять боввани кам’яні… І дивляться у небо тупо; Об’їждчик скаче на коні: -З дороги геть! – волає в рупор… Чиєсь обличчя, шлях якийсь, Когось шукають, хтось зникає… І камінь, наче хліб, розкис, І хтось тебе за горло стис, Ти б’єш крильми – не відпускає… В пробудженні рятунок твій […]...
Рассказ на тему мой сад.