Павло Мовчан – Слухаючи музику Максима Березовського
1.
Приголомшливий промінь
Стрімко в темряву прорвавсь
І, заливши, ніби кров’ю, очі світлом, раптом згас…
Темрява – яка широка! Скільки натекло смоли?
Западаєшся в неспокій, ким пробуджений, коли?
На очах рубці зостались і невигоєний біль,
Пробиваються кристали – пророста крізь шкіру сіль.
Зір у пучках зосередив, вивернув назовні слух,
Звуки мідяні затвердли, уповільнивсь кожен рух.
Кут – ліворуч, кут – праворуч,
Криво-прямо – скрізь кути,
Заламався простір поруч, лиш нікуди б не іти?..
Ніч
Чую, як в мені потворно заломивсь біжучий час…
Губи скривлені від крику,
Пальці сторожко тремтять,
Тчеться нитка під’язика, а душа, як шовкопряд.
Сам із себе проростаю, протинаю власну плоть –
Вилітає з вуст кристалик, аби впасти й захолоть.
І, збудившись, виявляю: стелю круглу, стін вапно,
Журавлів літає зграя, що всоталась крізь вікно.
І стоїш посеред хати, – іскра сонячна пече,-
Підібгавши ніч, як вату, і не витерши очей.
2.
Розчиняється слух, – в перламутрову мушлю
Звук угвинчено круто, – то півень співа?!
На щоках дошерха ластовиння окрушин,
І світліє поволі важка голова…
Ніби пальці в лусці – значить, сон був у руку:
Срібну рибу ловив в каламуті нічній,
Значить, нуривсь углиб, де ні зблиску, ні звуку,
Хоч припливи й відпливи відбились в мені.
Відчуваю нутром; то приб’є, то відхлине,
Кров у жилах підвладна хитанню води,
І свідомість в проміжках виносить
Щось срібно-пташине,
Аби, зблиснувши, зникнути знов назавжди.
Дві краплини в очах лиш тремтять –
Не проллються,
І пісок під стегном твердне в камінь палький.
Як це дивно – заснути й прокинуться, – сутінь,
А все тіло твоє мерехтить від луски.
Як це страшно – повітря бракує,
Губи ловлять пітьму, а довкіл німота…
Своє слово вплети в хор – хай простір святкує,
І випорскує з губ гіркота…
3.
День не день – безнастанне сльотіння,
Сон товстий, повстяний, не проткнуть;
Прокидання, немов воскресіння,
Виринання… Бо ніч – каламуть…
А по хаті, де мулу в коліно,
Де хитає горшки круговерть,
Плава скриня, а в ній – його віно:
Марля, стьожка, сорочка на смерть…
Кожну ніч домовик ворохобить,
Трусить з комина сажу на піл,
Цвіллю хліб розшива для оздоби,
Розлива каламутну купіль.
Ти по ночі пливеш – відпливаєш,
Розмокає саманний ковчег;
На світанні когут вилітає,
Але світ – безберег, безберег…
І нема куди птиці прибитись,
Не пристать твоїй думці ніде,
Імена каламуттю розмиті,
Каламуттю розведений день.
І на пагорби хвильні угору
Мчить потужна швидка течія,
І видніє крізь шибку прозору
Вічна пристань твоя…
4.
І стверджує кору дубову мороз,
Сніги сургучами печата;
Мовчання смолою в устах запеклось,
Язик крижаніє при гратах.
Та й що він вам скаже: так, білі сніги,
Сумує і згадує літо?
Замети довкола, як безліч могил…
І можеш, мов дурник, радіти,
Що скреснуть сніги і оголять шляхи
І виловить він з-поміж сміття
Дубовий листок, не потрухлий, сухий,
Яким запечаталось літо,
Промимрить: “Минулось… минулось… зима… “
І спрагло чекатиме знову
Того, що пощезло, розтало, нема,
Змереживши кору дубову…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Кавказ шевченко 3 частини.