Павло Мовчан – Борозна

Полив’яно-струмно шляхи розлилися,
По обрію щедро хтось поле засклив,
А в ньому лиш жайвір дрібненький відбився
Та хмари, що з воску за ніч натекли.
Спливала за полиском скирта соломи,
Мов нагад доречний про вічні труди;
Побачений світ ніби став незнайомим,
Так, ніби із мандрів вернувсь ти додому
І в люстрі побачив себе – молодим…
Відсиріли стіни, і пустка довкола,
І стеля присіла на плечі тобі…
І рід ти побачив у дзеркалі поля,
І батька впізнав по фуфайці в юрбі.
Ось руки мужі на чепіги поклали
І рушили мовчки по тріслій землі,
Плугами кололись повздовжньо дзеркала,
Проте іще глибші світились з ріллі;
Хохітви і дрохви урозтіч летіли,
Коли в різнотрав’я занурювавсь кінь.
І стежка раптово кололася біла,
А з неї смолою точилася тінь.
В розверзнуту землю усе западалось:
І коні, і птиці, і люди, і світ,
Щоб згодом весь простір тобі віддзеркалив
І час, і життя, затверділе, мов лід.
Та люди в зворотній чіткій перспективі
Були, як здрібнілі китайські божки,
І дзеркало поля кололося криво,
І ти сам від себе тікав навпрошки…

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Борозна