Павло Мовчан – І не оскаржив біль

-О-о-о-о-й! –
Стирчить, наче сучок, в повітрі вигук гострий;
Знеобачки наткнувсь та й розпанахав слух…
Навіялось снігів, натік дощами простір,
У горлі мови жар задмуханий потух.
І вивіялось все, все видмухалось – протяг!
Уїлася зола у лінії долонь,
І випрялись пісні з дупла сухого рота,
Де дим колись снувавсь та лопотів вогонь.
То мимрення, то схлип, то шелест шепелявий,
По просто порух губ, але глухий, без слів…
Що ж від людини тут? Хіба що лиш постава…
Бог й мову відібрав, щоб серцем розумів
Безглуздість слів усіх та беззмістовність знаків,
І звуків вузькоту, і мови мілину.
Лиш сльози залишив, щоб розум свій оплакав
Та марницю трудів в скорботі осягнув…
Намножував, збирав піщинку до піщини,
До слова слово клав і думкою кріпив:
Розсипалось усе – череп’я замість глини,
Розпорошились вже і кам’яні стовпи…
Видмухують вітри з віч прожилки агату,
Вистуджується час, вивітрюється сіль,
Вищерблюється рот, аби мовчав про втрати,
І долі не хулив, і не оскаржив біль.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – І не оскаржив біль