Павло Мовчан – Межі

Related posts:

1. Павло Мовчан – “Хуга виходить за межі неба… “ Хуга виходить за межі неба, Ніби виходить із себе. Білі колони крушить і запорошує зір. Тягнуть гринджоли діти прямо На хатній гребінь, Аби, спустившись донизу, розлінувати папір… В білому торохтінні голоси їхні тонуть, Наче вогні свічані – сніг ув очах мерехтить. І, снігом доточений, звівся дід Яким, Мов колона, Сам у собі височіє і у […]...
2. Павло Мовчан – досвід Нерв пам’яті, оголений літами, Вже занімів, і біль давно ущух; І пагорб часу, мов замет, розтанув, Розмив сліди щоденних завірюх… Що ти вчинив за дні своєї плоті Для ствердження покладених чеснот? … І німував, і віддававсь скорботі, Ятрив байдужим пустослів’ям рот? Чи вдосконалив серце у стражданні, Зусилля множив, може, на думки? Чи так і жив, […]...
3. Павло Мовчан – Слово В форму слова твого перелито жадання, Скажеш “яблуко” – вмить заопуклиться плід, Сік на пучках проступить лише з дотикання, Тінь пообіч застигне кружальцем, як лід. Слово суще, лукаве, спасенне, Перемліле в устах – хоч кричи. Промовляєш його цілоденно, Цілонічно… Та слово мовчить. Видихаєш його на свічадо, Придивляєшся – крапля дрібна, І тьмяніє вона, мов окрушина […]...
4. Павло Мовчан – Заміс … Знову копаємо в глинищі глину. Жили солом’яні зв’яжуть заміс… – Хата для кого? – Буде для сина… – В колію грузне вантажений віз. Глина мастка обжовтила долоні… Був уже нею… чи стану колись?.. – Глино, забула ти мову солону. – Злиплися губи, слова запеклись… – … Слухай,- валує стогін із горла – Завше відкрите […]...
5. Павло Мовчан – При місяці Все скрадене, розрівняне, сріблясте Принаджує, мов куряву, припасти, Дочасно заніміти, сріблом стать, Яке позначить місячна печать. Чи ж буде так: рівнинна рівнота, І нікому цей простір запитать Про суть краси тонкої, наче плівка, Про сухоцвіт, де не буває бджілка, Про чисту воду, мертву, як кришталь, Про срібний цвіт, якого вже не жаль. Хіба ж то […]...
6. Павло Мовчан – “Тихенько відійди… “ Тихенько відійди, Відколивайсь, як звук, – Холодний блиск води Уже торкнувся рук. Це осінь почина Дочасно брати квит – Її рука сумна Кислички рве на спит. В маленький козубок Опеньків набери, Тихенько на клубок Позмотуй кольори. І відступись ще раз Від спокою свого, Від вицвілих окрас І будь-яких пригод. І сам на самоті Знайди собі […]...
7. Павло Мовчан – “Цей мох – на двох… “ Цей мох – на двох; Куди не глянеш, Стоїть притомний літ Весняний, Хоч до весни – гай-гай!.. колись… З беріз ми соку напились, Все ходим і когось гукаєм, Й відлунок кожен, наче спис, У свої руки заплітаєм. Що нам до того – мох чи пух, Чи ниття те, що в’яжуть птиці, Єднає нам і зір, […]...
8. Павло Мовчан – Листопад Мідь тоншає, шерхльована вітрами, Широкий звук летить над головами, Що ледве й чуть, як цвяхи золоті Пришпилюють розковзані путі – Гаснуть в покорі крила прозорі… Вгору, Ой вгору Лине пташина зелена, В дзьобі у неї жарина із клена; Просто, ой просто стискається простір – Іскра летюча у високості. Полум’ям чистим спахне, як воскресне, Висвітить все […]...
9. Павло Мовчан – Віддалення Віддаленіла так від мене, Що обезтебіли і сни. Мов тютюну стебло зелене, Вуста мені обзеленив. Так гірко язиком торкатись Твого імення, світку мій, Вуста поламані, щербаті, А в горлі – мов холоне лій. – Ко-ха-но-лу-но – ло-не – ли-не… – І серцевину обмина. Вуглинночорно, холодинно – Суцільна сіль, стіна скляна… І озираюся – позаду Вуста […]...
10. Павло Мовчан – Бухенвальд (Фотографія хлопчика перед стратою. З циклу “Музейні експонати”) Неопалима купина! Запалена ще з ночі. Палахкотіла край вікна, і пломінь жбухав в очі. І я крізь полум’я дививсь і збільшеним все бачив: Вчорашній день і нову близь, І очі жаром налились, і став весь світ гарячим. Палає шлях, і білий кінь Обвуглив в леті груди, І, […]...
11. Павло Мовчан – Криничка Поваби земні щоденно тішать око: Безмежна зеленість трави, що не чує снігів, Дерев палахтіння, на листях настояний спокій І ківш гайвороння, що мулом на лузі осів. Розгорнеш траву, розкриється чорна криничка, Як отвір в минуле, куди навіть лист запада, Вершечком донизу летить обгоріла осичка, Але не схлюпнеться у проймі гранітна вода. Мов з докором, в […]...
12. Павло Мовчан – “Ти світиш в ніч лунку… “ Ти світиш в ніч лунку Тонким осколком скельця І носиш в кулачку Пташине ніжне серце. Я знав твої меди, Дзвінкі твої відерця, І коряком водив По зачапілих денцях. Загляну в копнячок, Пригну вниз павутину – В прозорий корячок Візьму-черпну росину. І так усе життя: Ходіння і шукання, І згадки про пиття, Якого смак – незнаний…...
13. Павло Мовчан – “Блажен, хто оддалік від гомінких турбот… “ Блажен, хто оддалік від гомінких турбот… Горацій Блажен, хто оддалік від гомінких турбот Не дбає про свій пай, кладе цілушку в рот І думає про мить прожиту, пам’ятку, Що в солі солод є, а мед – у гірчаку. Блажен, хто береже розважливі слова, І радістю журбу іржаву сповива, І, випивши вина прозорого ковток, Бере у […]...
14. Павло Мовчан – “Обтяжені світлом, вгиналися хмари… “ Обтяжені світлом, вгиналися хмари, І срібло крізь отвори туго струмить, Спалахує біло на віддихах пара, І грає на вилогах снігу блакить. На білому огирі дух білий їде, І срібні підкови в повітрі блищать, І ніби відлуння – зникає безслідно, Відбивши на грудях підкови печать… Проте не відчув я потуги удару, Що подих забив мені нагло […]...
15. Павло Мовчан – Знесилені хрести Всім прихисток давав у зубожілім тілі, Та поділить тепла тілесного не міг… І родичавсь до всіх, хоч був осиротілим… Слухняно собі жив – не вибирав доріг. В зусиллях сновидінь напружувалось тіло, І образи нічні випалював вогонь, І простирадло біле сполохано тремтіло І вранці вилітало з розплющених долонь. Все зменшувавсь життям до безнадії долі, Від швидкостей […]...
16. Павло Мовчан – Компенсації Горить на вітрі жаром Калина край вікна, Крізь ополонку в хмарах – Блакитна глибина Просвічує, як очі У неньки на лиці. Повітря аж струмкоче – Прозорі пухирці Все тіло обліпили, Занурене в блакить. Всі смутки відлетіли. І необтяжно жить. Легенько відштовхнешся – Спливеш і хмар сягнеш, І все небесне плесо За мить перепливеш… Проте одноманітно-блакитно […]...
17. Павло Мовчан – На гойдалці Я ще в зимі, а ти вже в літі… Мов переважуєм на світі Одне одного. Чи то сніги, а чи суцвіття Вкрили дорогу? Вода наполовину з льодом Вуста тобі до крику зводить, Але ти п’єш… В моєму кухлику на споді Крижина теж… Дощі твої летять, як стріли, Та моїх вишгородів білих Їм не згнуть… А […]...
18. Павло Мовчан – “Погожо-днинно, споришево… “ Погожо-днинно, споришево, Пташки хвалу співають дневі, І розчиняються вуста: – Ой несказанна ліпота! Ти марнотратний, ще й надміру, Чи вистачить на всі літа Твоєї, світоньку, офіри? Цільбу приймаю, як погубу, Не відцурайся мене, любий. Не відцурайсь, не відступись, Будь завше н и н і, не колись… Не обривай з вільшин багнітки, Щоб я не свідчив […]...
19. Павло Мовчан – З глибини пам’яті Вода з відра виборсується рибою, Лускою босі ноги осрібляються, По стежці зайчик сонячний підстрибує, Сама до себе ненька усміхається… А на повітрі стовп повітря теплого Стоїть велично вже з доби майбутньої, Оздоблений увесь виткими стеблами, Наповнений ущерть водою ртутною. Таке примарне все, й немає певності, Що ця вода з очей колись не витече… Хутро зелене […]...
20. Павло Мовчан – “На дзеркало води вже дише сизо холод… “ На дзеркало води вже дише сизо холод, Розмивчасто тремтять углиблі береги, І високо росте туману мур навколо, І подолать його не вистачить снаги. Шоломи копичок, нагускле верховіття… Над вінцями очей пливе підталий лід, І точать цвіркуни лунке одноманіття, І кажани крильми клинцюють темний світ. Мурується, росте туман під саме небо; Ув’язнена кричить десь пташка чи […]...
21. Павло Мовчан – “Придобно живу під листком, наче пташка… “ Придобно живу під листком, наче пташка: Відкрито-зелена селитьба моя; Щоденно листок шелестить для острашки, Звивається поруч піщана змія… Хитається гілка – оселя кленова, На вітрі танцює: хить-хить та хить-хить, Нема супокою – душа колискова Із прірви у прірву летить. Чи в прокиді втіха, якщо в колисанні Проходять зраховані ночі і дні? Якщо кожен смуток і […]...
22. Павло Мовчан – дві сніжинки Нам прошкувать в залітошну печаль… Мені одному – ти ж бо вже пристала, Ламать реальність гранями кристалу. Мені одному думать і мовчать… Вже дві сніжинки впали, ніби бренькіт, Упали так, як кінь з тремтливих ніг. І відізвався голосом тоненьким Гарненний день і тлустий, тлустий сніг. І було дивно (навіть смішно стало): Товстезний сніг, а голос […]...
23. Павло Мовчан – “Не наслухай, бо сам зіллєшся… “ Не наслухай, бо сам зіллєшся З гущавим літом у сльоту, В нетяму вічну западешся, В невідворотну самоту. І будеш коренем, і листям, І шашелем, що стовбур б’є, І дощиком отим сріблистим, Що розмива ім’я своє. Поза тобою все відхлине, Відсмеркне, як і не було. Лиш буде вічною хвилина Твого посвячення в зело....
24. Павло Мовчан – Хвала звуку Куди спішити дереву чи квітці? Підносить зріст угору, наче східці, Насіння слів і захвату пилок На висоту довершених думок. Лускою риба пломінь віддзеркалить, Щоб ми, йдучи, ніде не спотикались, Аби усі від надміру чуття Не перейшли на лінію життя. Любов’ю перевищуючи розум, В очах замкнувши непотрібні сльози, Ми слухали, як золота струна Пронизує свідомість аж […]...
25. Павло Мовчан – “Березо, мальована сіллю по шибці… “ Березо, мальована сіллю по шибці, В тобі лише очі і можуть гніздиться. Вершечком співка, марев’яно-прозора, Ти, ніби сорочку, іскинула кору – Вона біля стовбура зібгана тінню, І думка з мовчання, неначе з одіння, Звільнилась – лунка, прощавальна і гостра, Прошила навиліт посріблений простір. Ще тіло похмільне від любощів ночі, І світяться плечі твої непороччям, А […]...
26. Павло Мовчан – “… І вустюки занозяться в зіниці… “ … І вустюки занозяться в зіниці, Суха солома очі розрива, Занурюєшся в себе, як в криницю, Де рідина застигла нежива. Не від щедрот природи, А від злиднів Переінакшується зміст твого єства… Та ні набутків, ані втрат не видно – Спустошилась скарбниця родова… Речовина життєва вибуває, Зроста натомість порох костяний, Солома, стиснувшись, очниці розриває, І вивергаються […]...
27. Павло Мовчан – Гаряча дорога Розторочивсь поділ сорочки, Бо пльондравсь довго по росі: На литках споришу листочки, Під п’ятами гаряча сіль. Тепло твоє земля вбирала, За пазуху ти землю клав, І крізь сорочку проростали Пір’їни бліднуватих трав. В тобі ставало більш земного, В землі дедалі більш твого. Була гарячою дорога – Пекла підошви, як вогонь....
28. Павло Мовчан – Пізня гроза Так далеко – ледве й видко, Як грози сталева нитка Пересновує туман, І луни щербатий злиток Деренчить, мов тріслий дзбан. Так далеко, що й не чути Крапель, спійманих відром. Біла марля, чорна сутінь Пеленають круглий рот… Дихай, дихай крізь весь простір, Крізь набряклу криком повсть… Бовваніє час навпроти… Крізь туман іде навпрост? І несе він, […]...
29. Павло Мовчан – “до сивих брів обдмуханий морозом… “ До сивих брів обдмуханий морозом, Спинивши сніг, стояв похмурий ліс; І вітром гострим холодило сльози, І світ ламався у кристалах сліз… Так-так, так-так – давно посутеніло, Ліс підступився, шум подаленів, І виклично на рам’ї обважнілім Вінок лавровий смушком забілів. Оце тобі за всі твої звитяги, За затяжний, невпинний марафон: Вінок з цибулі, самогон з баклаги […]...
30. Павло Мовчан – Над вогнем Намалював вогню обличчя І викричав його слова; Здиміли кучері смерічні, Коли схилилась голова. Схрестивши ноги по-татарськи, Вловивши тайність чаклувань, Розв’язую вузли питань, Що ніч скорочують скотарську. Вогонь сидить супроти мене На віддалі самотини; Міркую, як він провинивсь, Якщо дрімає цілоденно. А з ночі помочі благає, Лягає зморено на дим І каже: “Я оберігаю Тебе й […]...
31. Павло Мовчан – Весняне сонце Тепер навіщо, сонце, ніжності? Немов й не ти мене ізрадило. Відчутні весняні розбіжності, Сумні твої денні оглядини… Смолисті пальці позлипалися, Волосся круто пересолене, П’явки очей порозповзалися – Вже не зв’язати їх і колесом… Неначе суччя з тіла випало – Струмує холод усередину, На вітрі голосно поскрипую, Покреслений уздовжньо крейдою… Тепер ведеш по зморшках променем, Губ […]...
32. Павло Мовчан – Сніги Ой, як пахнуть сніги! Голова захмеліла, І, учадівши, всох серед снігу будяк. Під ногами, поглянь, навіть тінь побіліла І біліє, біліє в очах березняк… Кім’ях снігу летить у безодню зіниці І, маліючи, тане в її глибині, І зникають у небі побілені птиці, І минають, минають раховані дні. Ох, як пахне життя! Особливо – минуле. День […]...
33. Павло Мовчан – Ремінісценції Круг містечка Берестечка На чотири милі Мене славні запорожці Своїм трупом вкрили. Т. Г. Шевченко 1. Під листям калиновим спить товариство, І кобза вилунює лоном пречистим… Кайданами грає кобзар невеселу; У мідянім роті язик металевий, Мов било у дзвоні, тріпоче-дзвенить, Але товариство не будиться – спить… Лежить товариство, як дзеркало бите, Калиновим жаром і попелом […]...
34. Павло Мовчан – “Не виглиблю нічого, не дізнаю… “ Не виглиблю нічого, не дізнаю, Чому душа журливою буває, Коли ані причини, ні знаку, Ти раптом ніби став на скрізняку, І тягне вітром з чотирьох сторін, І, голову пригнувши до колін, Зіскулений, як пемза, діркуватий, Ти чуєш на губах холодну вату. І дишеш важко – духу не стача, І хтось твого торкається плеча Знайомими і […]...
35. Павло Мовчан – Літо 1. Початок З кожним днем вікна ширшають. Бузковим холодом омито і шию, і плечі. А сухе коромисло долоню студить. Ой сивим волосом пополам розділимо час, І вкопаєш стовпці, щоб до слова “оселя” Дочленувати “за-ти-шок”… Людяно стане… виспівано стане… хороше стане… І закотиться горошина, і вип’є землю під хатою, Та й, розсунувши напільні дошки, проб’є і […]...
36. Павло Мовчан – Вікова основа І криком визначив повітряну стіну, І на відлуння власне озирнувся, І все збагнув про самоту на світі: Ти дав мені цю далеч голосну, Щоб зміг в землі я згодом заніміти. Але я жив… і губ не розмикав… І до твого не підступав престолу… Та й ти мене у храм не закликав, Не дорікав байдужістю ніколи… […]...
37. Павло Мовчан – Вересневий вальс Усупереч усьому був вересень тривалим: Куницями снував і яблука котив… Хоч на кілку кашкет вже теліпавсь зів’яло І, репнувши, кавун сміявся золотим. Мене ти вже не ждеш… Я й сам не жду нікого… То промайнеш в юрмі, то виринеш зі сну, На обрії зійшлись в одну – прямі дороги, А я собі обрав криву і […]...
38. Павло Мовчан – Невже ж навіки? Схлинання співу калинового, Спливання крові в золоте, Кричання зручене з тривогою: Щось в святі чиниться не те… Римується вже відчай з вічністю, У горлі крик сучком загвинчено, Дороговкази покалічені Загналися у землю виклично. І ніби струни, в мізку звивини Бриніть готові, намагнічені, Проте повітря часом скривлене, А голоси словами мічені… І зайві звуки долучаються До […]...
39. Павло Мовчан – Історичні ремінісценції Ми йшли за водою урівень з водою Вздовж річки-річанки, І хвилі ішли лугові, комишанки… І князь наш, вожатий, мечем розмикав Всі загати, Щоб вільно було і воді, і пісням струмувати. На рівні з собою ми йшли по воді-водяниці, І вільхові несли в руках патериці, І міряли дно споночілого шляху, Де кублились срібні джерела та птахи. […]...
40. Павло Мовчан – “Серпневий запах кропу й лободи… “ Серпневий запах кропу й лободи Мене будив, як нашатир, від сплячки: Ввіходив в очі смутком синій дим, Калину тлила родова гарячка… Немовби досі був у забутті, Занурений в повітря непрозоре. Куди не глянеш – плями золоті, Палю я тільки листя своїм зором. Від погляду ж вода вихолоня, Чорніють пучки, наче від горіха. Де лан шумів […]...