Павло Мовчан – Приростання

Сніг скам’янів і розцаривсь по небу свавільно –
Спробуй з-під нього хоча б бадилинку добуть…
Біла сорочка пристала до тіла так щільно,
З шкурою треба здирати, аби розстебнуть.
І на ходу прикипають до снігу підошви,
З тілом доводиться їх – що не крок – відривать.
Плями червоні згодом затрусить пороша,
Але на тілі буде довічна печать…
Ти приростаєш чи світ приростає до тебе
Небом, повітрям, сухим будяком…
Холодно як! Сиза крижина пристала до ребер,
І до повіки листок присмоливсь мідяком.
Чуєш: всякчас і всякдень проростаєш все глибше
В м’якуш повітря, в спустошений вічністю шар,
Інший в тобі хтось замість тебе дише
І крізь сопілку в грудях роздмухує жар…
Він і мороз, і сніги перетворює в срібло,
Кожному дневі радіє, неначе дитя.
Він і від світу існує осібно,
І незбагненне для нього злиття.
Ти – обважнілий, а він – як пір’їна,
Подих його поторкає струну…
Перед очима танцює сніжина
І відлітає у далину-у…

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Приростання