Павло Мовчан – “Шпувало море, шум шумелий… “

Шпувало море, шум шумелий
Розповивавсь у ширину.
І випивали з нас джерела
Сипку важку речовину.
У глибину землі й блакиті
Час виструмовував із нас.
Кров залишалася на ситах,
Що закипала вже не раз.
А ми, мов рінь, на жорнах терті,
Поволі меншали щодня, –
На власний вік, на зріст зіперті,
На стяту велич, як стерня…
Коса гребінчаста чесала
І нам волоссячко лляне,
І ми від доторків металу
Щось чули в тілі крижане.
Так, ніби зменшилося крові,
Що старшою була за нас,
І почорнілий гнотик слова
В допалених губах погас.
І тінь окапинами всякла
В мулький під п’ятами пісок,
І нам самих собі забракло:
Подовшав берег – зменшивсь крок.
А понад нами й попід нами
Ходили тіні-двійники,
А по піску тяглися плями,
Прозтерті в порох ріняки…

Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Шпувало море, шум шумелий… “