Павло Мовчан – “Час виснаживсь. Напевне, він знемігсь… “
Час виснаживсь. Напевне, він знемігсь
В мені, в тобі… І будь-яка тривалість
Огидна нам, як почорнілий сніг,
Що завалявсь на клумбі привокзальній.
А простір ніби в потяг перейшов,
У синій потяг, зменшений до крапки…
Заглибившись у зір, він, мов цвяшок,
Зіниці рве, а потяг їде хряпко…
Ніби не він, а ти його везеш,
В тобі колеса стукають на стиках
Днів і ночей… Авжеж, авжеж, авжеж…
Збігає біль по довгих рейках крику…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – “Накручувався світ, напевне, не для нас… “ Накручувався світ, напевне, не для нас: То серце відстає, то обганяє час… І я в скрипінні снігу вчуваю спів пташиний, І сік тече вишневий по золотій крижині… Пройнявшись гострим болем, Пробудженим минулим, Почув я засторогу у поклику зозулі. І серце завмирає, бо чує свист щербатий, – То випав із повітря сучок старої кулі: Крізь дірочку […]...
- Павло Мовчан – “… І вустюки занозяться в зіниці… “ … І вустюки занозяться в зіниці, Суха солома очі розрива, Занурюєшся в себе, як в криницю, Де рідина застигла нежива. Не від щедрот природи, А від злиднів Переінакшується зміст твого єства… Та ні набутків, ані втрат не видно – Спустошилась скарбниця родова… Речовина життєва вибуває, Зроста натомість порох костяний, Солома, стиснувшись, очниці розриває, І вивергаються […]...
- Павло Мовчан – Камінець Як можна так жити далеко і певно, – На нас-бо чекають спокуси недремні: Пиття-забуття, і життя захлинальне, І день безберегий, і ніч сповивальна, Заснеш – не прокинешся, ступиш – впадеш… Рости, як травина? Авжеж-бо, авжеж… На пожир пожежі, на поглум дощам? Зігнувшись, ламатись сухим пополам? Е, ні… Як же жити? З якого кінця? Дороги розмиті, […]...
- Павло Мовчан – Осіння пам’ять Запорошене око сльоза омиває, Схолонають ліси, і листочок листка доганяє, І повзуча трава завмирає, наїживши спину, Щоб ухутрити плечі тобі соболино. Ніби іскра – папір – порошина пекуча Пропалила весь світ – чорна дірка зія, Отвір ширша – для ширших сполучень Продувається пам’ять твоя… Та у звивині мізку – тернина – Гострий спогад, урослий цвяшок: […]...
- Павло Мовчан – Колесо На тлі зеленого малинові колеса Мелькочуть, наче відблиски млинка, Повільна хмара прогинає плесо, Зникальна хмара біла і важка. Люби цю мить вповільненого часу, Від колеса стрімкого відречись, Що було луком зігнуте у страсі, В безглуздість власну замкнуте колись. Воно безмежність прагне подолати, А ти відтинок знаєш, знаєш свій: Короткий шлях до цвинтаря від хати, Аби […]...
- Павло Мовчан – Евакуація Був день, що ні змісту йому, ані форми, Зрівнялась з землею розбита платформа, І потяг розмивчатий парою жбухав, Колеса гриміли об рейки над вухом. На обшир дощу розбухало все тіло, І чути було, як у нього вганяли Важкі вухналі, прибиваючи шпали. Блукаючи плач, перебарвлений в біле, Притулку шукав у вустах спорожнілих, І пахла, як завше, […]...
- Павло Мовчан – Обручі Ущільнюється час до чорноти на небі, – Безвічне проступа у розсипах зірок… Я так віддаленів, мій Господи, від тебе, Що всотувати треба у себе кожен крок. В мені ти був завжди, ніби вода в криниці, Щомиті прибував живлющим джерелом… Та згодом я губив тебе по крапелинці, Спустошувалось тіло поволі, як дупло… І відступився я, і […]...
- Павло Мовчан – “Стукають краплини золоті в шибки… “ Стукають краплини золоті в шибки, Лопотять двокрило вікна на боки. У струмочку тихо блискавка цвіте, Листячко ж у неї, видно, золоте. Миттю обшугалось, знову зацвіло, Підпалило хмарі молоде крило. Впала тая хмарочка в річку голубу, – Чаєчка-нечаєчка, утопи журбу. А журба, як пір’ячко, виплива-пливе, Скоро зійде місячко, тьохне соловей, Проспіває пісеньку, тільки не мені, Перетліє […]...
- Павло Мовчан – На перевозі Води окравок металевий Вночі, мов бляхи шмат, дзвенів… Тремтіння зірок вересневих Передавалось і мені… І мерзнув я – голчаний холод Вганявсь під нігті, кров студив, Мов літа й не було ніколи, А холод панував завжди… Час уповільнювавсь у жилах, І випрямлялися думки. Уже дванадцяту пробило – Заворушилися гвіздки… Я перевозу ждав безглуздо Чи переходу з […]...
- Павло Мовчан – Роздвоєння стебла Мов соком рослина, я повен тобою, Іменням твоїм запечатано губи, Та зайва сльоза переломить надвоє, Бо надмір тебе – неминуча погуба… Ні дням, ні словам я твоїм неспівмірен, Зоставсь навіть усміх за межами тіла, Так ніби із рук твоїх випав допіру: Бо слідом ступаю непевно й невміло… Торкнувшись порога, кажу йому: “Здрастуй!” В розсохлім повітрі […]...
- Павло Мовчан – Єднає нас вода Повні змісту джерельного вкляклі дерева і сизі сніги Ніздрюваті, Від яснющої чіткості мружусь – зіниці болять. Як же витримать світ? (Бо для мене його забагато, Для дзеркальних дерев рук не стане, аби обійнять). Як же бути мені, якщо в світлі прозори Входить промінь, а я в промінь входжу стеблом? Певна річ, розчиняємось ми для майбутніх […]...
- Павло Мовчан – “Земля тужавіє від подмухів вітру… “ Земля тужавіє від подмухів вітру, І вершники скачуть прозорі по ній, І чути іржання, мов легіт, тендітне, І збруя палає на кожнім коні. З країни примар ці з’яви шалені, Яку ж вони вістку несуть і куди? Чи те, що підковами краплі зелені Вкипіли в копита лункі назавжди? Чи, може, звістують про світле пришестя Погожої днини […]...
- Павло Мовчан – Рудименти пам’яті Підстав аж забагато, щоб радіть: Сріблястий берег, муром небо-море, Та в сплесках хвиль печальну чую мідь І бачу попіл на вітрах прозорих… Ушкоджений, напевне, слух і зір, Пошукуєш в печалях осолоду? – Яка блакить?! Ти їй не вір, не вір, Бо сам сльозам цю воду уподобив… Всередину зіниці обернув, Бо ж боляче на розкіш цю […]...
- Павло Мовчан – “Втягнувши голову у плечі… “ Втягнувши голову у плечі, Ввібравши у зіниці зір, Я наслухав, як суне вечір, Як тягне холодом із гір. Тремтить між пучками стеблина, І дрож проходить по руці, І тане слова крапелина Солодкого на язиці. І хвиля шелесту сухого Донизу котить дух міцний, І дише стомлена дорога Знемогою далечини. Але вистуджується запах, І підсумок чітким стає: […]...
- Павло Мовчан – Кільця О здичавілий дзвін серед зів’ялих дзвонів! У скроні кров’ю б’єш, як серце на бігу! Чи вигук з губ зірвавсь, чи, може, так холоне Мальована луна кілечком на снігу? Я біг, та не застав… І, біжучи, спізнився: Минуле відійшло… і чути стук коліс. Хоч з колеса часу повипадали шпиці, Та проорався слід через життя навкіс, І […]...
- Павло Мовчан – “Лункі в узголов’ї колеса цокочуть… “ Лункі в узголов’ї колеса цокочуть, І вікна мелькочуть, скипається ртуть… Куди і кого безупинно щоночі Крізь чорне безсоння везуть та везуть?.. Чи, може ж, то мчить моє тіло окремо Від сонної пам’яті й приспаних мрій; Лиш крешуть колеса – спалахує кремінь, І лопають, мов міхури, ліхтарі… І пес здичавілий волочиться слідом: Дзвенить по дорозі гарячий […]...
- Павло Мовчан – Борозна Полив’яно-струмно шляхи розлилися, По обрію щедро хтось поле засклив, А в ньому лиш жайвір дрібненький відбився Та хмари, що з воску за ніч натекли. Спливала за полиском скирта соломи, Мов нагад доречний про вічні труди; Побачений світ ніби став незнайомим, Так, ніби із мандрів вернувсь ти додому І в люстрі побачив себе – молодим… Відсиріли […]...
- Павло Мовчан – Сон (диптих) 1. Шепотіння. Хтось губами спіймав пломінь свічки, Проковтнув. Шепотіння. Обіймаються тіні. Чорні руки сплітають; До моєї оселі зірки запливають. Плавники хлюпотять об імлу. Руки нишпорять, зорі – нарозтіч. Шепотіння. До очей заховались дві зірки тремтливі, Вони світяться навіть крізь брезклі повіки. Наближаються тіні високим приливом, Піднімають мене на напружені лікті. Уже нишпорять нишком по шерхливих […]...
- Павло Мовчан – Козак Мамай (з малюнка) Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; Гриміла збруя раз у раз Сама, без коливання. І найгінкіше із дерев Сахалось гілок власних. Угору тінь звело, як перст, Хоч зовсім було ясно. Рука бджолою на струні Завмерла, спочивала, І слуха він, як в казані Перекипає сало… Козача доля в сто сторін Прострелена усяко: То рідко, […]...
- Павло Мовчан – дзеркала На обрії хмари, мов сходи в безкрає, І очі по них піднялись у зеніт, Кого все шукаю, кого видивляю? І поглядом гострим розколюю лід… – Ой, тату, – уголос боюся покликать, Злипаються губи, та й голос тремтить… Мандрівка далека, і відстань велика, Вві сні обірвалася сонячна нить… І збившись з керунку, самітньо блукаю, Засліплений безліччю […]...
- Павло Мовчан – Тепло На чисті дзеркала, на сонячні площини Я видихав життя: тремтить крапчаста ртуть, І приском мерехтять червоні крапелини – Твої долоні їх ніколи не зітруть. Бо витнув на роду похмурий карбівничий Цю рану – і ввіклав у неї три персти… Щоб пережити біль, і не зігнуть обличчя, І в тріщинах дзеркал не бачить чорноти, Я видихав […]...
- Павло Мовчан – Земля і сніг О білість! Тебе забагато! Це надмір для зору – і все не ввібрать. І чим відшкодуються змушені втрати – Живучим струмком а чи летом пера? Підступна волога, крізь кригу гранчасту На світ позирнувши, повзе долілиць, І стала під деревом тінь щелепаста, Ніяк не розплющить блакитних очиць. Тванюка-сльота, чи багно-мокротеча, Чи залишки криги під шаром сміття, […]...
- Павло Мовчан – “Трава вереснева прощально-зелена… “ Трава вереснева прощально зелена, І коник, немов з потойбіччя, сюрчить, І дзеркало ставу черленим-черлене За листям кленовим летить і летить. І вітру гребінка, широка, щербата, Вичісує з лісу пташок-недорік, І, ніби кристалик, маліюча хата Сховалась в очах за ворота повік. Та залишків літа тобі не сховати: Ген півень співає, кричить звіробій, Солома співає на гребені […]...
- Павло Мовчан – На латці – латка (З циклу “Відлуння війни”) І випив простір голос твій – Тепер шукай себе самого: Хоч видихайсь, хоч занімій, Одна надія лиш – на кого? Подесьбіч – муром житній лан, Ошую – золота пшениця. Попереду – росте бур’ян, Позаду – грона криці… Невже з тобою це було? А ти – чи був собою? Промита пам’ять, наче […]...
- Павло Мовчан – Осереддя Ні мислю пройняти, ні словом отямить Байдужості дня, що крізь тебе тече. Весь світ у тобі зав’язався шляхами, І ти – його центр! Його вісь і плече. Це ти – перспектива його безкінечна, Усі покладання, надії в тобі. В безмежжя розходяться зору кілечка, І світ переймає твій зойкіт і біль. Події поплюскли, спресовино дати, І […]...
- Павло Мовчан – “В зіниці зневірені, сестро-любове… “ В зіниці зневірені, сестро-любове, Вп’ялись колоски чи луската полова: Не бачу тебе, хоч крізь тебе дивлюся; Минається літо, і я проминуся… Руками, губами, словами-медами… Зостанеться світлом пропалена пляма, Провал – у безтямі, та вирва – в стіні, В побитих зіницях – заскалки дрібні… Нічого, любове, минається й світ, Заскалки розтануть колись, наче лід, І душу […]...
- Павло Мовчан – Не розплющуй очей Тугішає звук, наче плід, в надвечір’я, Густішає зеленню втишений луг, З розгорнутих крил обсипається пір’я, – Його перейма запорошений слух. Був лет у півнеба шумкий, шестикрилий, Та погляд стелився – очей не піднять, Аби розпізнати ту строєну силу, Що темряву горне на гнізда багать, Що звук розрива в солов’їному горлі І постать людську над водою […]...
- Павло Мовчан – По цей бік осені 1. Запевненням, хмільною спіллю Лунає сюркіт від стерні – Яке безмежжя для дозвілля, Які медоточиві дні! Що навіть долі не картаю, Не нарікаю, а живу Попід парканом коло “раю”, В соснову шпарку зазираю, Вже бачу осінь, кропиву… Колеса куряви нагорнуть, Роса остудить, дощ приб’є. Які по цей бік ночі чорні, По цей бік – лишенько […]...
- Павло Мовчан – “… Нема вороття… І там над водою… “ … Нема вороття… І там над водою Зоставив відбиток зі шкірою свій, Колеса ж забрали дорогу з собою, Згорнулася курява в жовтий сувій… І листя згорнулось, зосталась солома, І котиться слідом відлуння клубок… У згадках затримать не вдасться нікому, Бо википів образ окропом з думок. І падає камінь в згвалтовану воду – І бризкає дзеркало […]...
- Павло Мовчан – Мікеланджело Ну що йому та різьблена печаль, Студений мрамур, Як вода в криниці, Вилискує, цямрований в очах, Овально входить в здвоєні зіниці. … Стегно. Коліно. Випукле плече. Шліфоване аж до спокуси лоно, Куточки губ, в які не затече Ані відраза, ні сльоза солона. Похітливо розлігшись на весь зріст, Повітря проломивши гіркувате, В об’ємі сну замкнувши вічний […]...
- Павло Мовчан – Віддзеркалення (“Спрозорилась шкіра… “) Спрозорилась шкіра, обтягнута часом, Личина із воску тонка – аж дзвенить, Поштиво ламається голос у страсі: А що, як снувальна перерветься нить? Чого ж нам боятись? Чи ж нами набуте Життя, до якого причетні зірки? Чи ж наші імення, як попіл роздуті, Могли б рубцюватись на м’язах ріки? Оцій лиховщині, йменованій віком, Оцій батьківщині, де […]...
- Павло Мовчан – “Що з нами трапилось?..” Що з нами трапилось? Дощу не помічаю… Куди ж ми квапимось? У далечінь безкраю… У грудях сміх; Дзвенять лункі колеса, В ковтку повітря Далечінь воскресла. Услід за нами двері не риплять, Не брижиться дзеркал холодна гладь. Не котиться куляста помела Мандрівником від міста до села. Чим далі мандри, тим стрімкіший хід, Вода м’якіша, ширша білий […]...
- Павло Мовчан – “Обганяє хмара хмару… “ Обганяє хмара хмару, Куриться літак, мов дріт, В надра вигаслого жару, Щоб поволеньки згоріть… Шовкопрядний дощ тихенько Точить лощені листки… Біль такий, ніби обценьки З тіла смикають кістки. Та не змірять болю звуком, Не змотать його, як нить. І у пологових муках Породільниця кричить. Пробиває шкаралущу Вже дозріле пташеня… Доганяє смерть всіх сущих, Крик погибель […]...
- Павло Мовчан – Плин Не чую часу течію, Не помічаю, бо не хочу, Хоч розторочують мою Плоть нитяну щодня, щоночі… Та нитка рветься – на краю Затягся вузол заполочний. І зауваживши рубець, А чи морщину, посміхаюсь; Та, губ торкнувшись, морозець Той сміх на ойкіт обертає. І озираючись на світ, На безбереге неба плесо, Я бачу рівний-рівний лід І хмари […]...
- Павло Мовчан – “У передвіщеннях мені… “ У передвіщеннях мені Являлись образи сумні: То наче скачу на коні І нагло падаю додолу – Одна нога ще в стремені, А голова скородить поле. У перевернутих очах Відбилось небо й сизий птах, І кров, що тліла на шаблях, У очі капала поволі… А то немовби на волах Везуть мене, куриться шлях… Засипаний від стіп […]...
- Павло Мовчан – Краплина Краплино медова високого цвіту, У дзеркалі літа тебе запримітив. Очей не зведу, і мій зір вогкуватий Занурений глибоко в синь непочату. Ой квітко, хоч раз нахилися до мене Із сутінків довгих, з туманів зелених. В марнотах зусилля назустріч ступити Спромігся до себе лиш тінь прихилити. Між нами не простір, а прірва-німиця, Повітря розріджене рідить зіниці, […]...
- Павло Мовчан – Сніги Ой, як пахнуть сніги! Голова захмеліла, І, учадівши, всох серед снігу будяк. Під ногами, поглянь, навіть тінь побіліла І біліє, біліє в очах березняк… Кім’ях снігу летить у безодню зіниці І, маліючи, тане в її глибині, І зникають у небі побілені птиці, І минають, минають раховані дні. Ох, як пахне життя! Особливо – минуле. День […]...
- Павло Мовчан – “Земле моя, двоєдина в житті і загині… “ Земле моя, двоєдина в житті і загині, Сьома зоря уже від’ясніла у річці, Де на березовій дошці бог водяний Відпливає в минуле. Божку, який ти слухняний воді спорожнілій, Який ти здрібнілий, що й сам себе котиш. О, яка втіха в великості нашій! Вищі за тебе, важчі за тебе, Бо угрузаєм не тільки в землю – […]...
- Павло Мовчан – “Промінь розщеплює зруб і вино каламутить… “ Промінь розщеплює зруб і вино каламутить, Вузить зіниці, жолобить лице. Думка глибока, добувшись до суті, Хрестики ставить твердим олівцем. Тріщина вуст вже давно кровоточить., Ящірка крові хутко біжить, Тиснеш ти соки, до слади охочий, З вічних ремесел знаєш лиш – жить. Думать про завтра – прагнути втіхи, Променем нуритись в простір єства І добувати, як […]...
- Павло Мовчан – Пам’ять Бігке, розкотисте, знайоме, Як порошина ув огромі, Мелькоче зрушений обліг – Невпинний біг… Життя – знайоме… Так ніби деревом тут був, І листям всю блакить промацав, Що чув, що бачив – не забув, На все поклав карби означень. По перевтіленні – рубці Настовбурні зберіг на тілі. Іржаві кулі в кулаці, На шиї зашморги зотлілі. Дірчастий […]...
Сочинение на тему оренбургский пуховый платок.